Знайди мене, Шерхане

Розділ 9

Я не змогла полетіти, не попрощавшись. Хоч квиток взяла того ж дня. Мама здивувалась, що я так мало побула, щоправда, вона більше полюбляла сама до мене приїжджати. Зате дуже засмутився трирічний Януш.

Малюк прив'язаний до мене, я його теж дуже полюбила, іноді мені здається, що це мій син. Ми майже кожен день з ним говоримо по відеозв'язку, він розповідає мені всі свої новини, Я слухаю і шлю йому повітряні поцілунки. Весь час, поки я тут, брат ходив за мною як приклеєний, а тут мало того, що Арсен забрав мене на тиждень, так тепер я і зовсім зібралася їхати.

Довелося вигадати собі термінові справи. Розповідати про Арсена не хотілось, а залишатися з ним в одному місті було нестерпно. Знати, що він дихає цим же повітрям, ходить по цих же вулицях. Добре, не ходить — їздить…

Ламала голову, яку пам'ять залишити про себе, поки мені не спала на думку одна ідея. Запитала у мами, де татові інструменти, вона нічого не викидала, я знаю. Після розлучення з Геною, який потрапив під амністію, звільнився раніше і зник за горизонтом, мама стала дуже тріпотливо ставиться до всього, що пов'язано з батьком.

— Ось тут вони, Агато, в коморі, я спеціально все для них звільнила.

Дістаю з полиць важкі коробки, розбираю, розкладаю на столі. Маленький Януш крутиться навколо, йому все цікаво. В одній з коробок знаходжу іграшки, подаровані в дитинстві татом — ляльку і плюшевого зайця. На очі набігають сльози — я пам'ятаю, як тато вчив мене, що старі іграшки викидати не можна.

— Це ж не просто шматки тканини, набиті ватою, донечко, — говорив він, — це друзі. Пообіцяй мені, що ніколи не викинеш їх, будеш зберігати як пам'ять про своє дитинство і свого старого батька. Обіцяєш, Агатко?

Звичайно, я обіцяла. Спочатку вони сиділи на найпочеснішому місці у мене в кімнаті, потім переїхали в його майстерню, а потім батько взагалі склав їх в коробку і сховав на антресоль.

Раптом особливо гостро розумію, як мені не вистачає батька. Дістаю іграшки, долоні поколює, навіть зараз їм тепло від спогадів. Тепло розливається по тілу, доходячи до серця, і трохи стає легше.

«Дякую, татко, ти завжди міг мене втішити».

Ще трохи чекаю, тримаючи в одній руці ляльку, в іншій зайця, а потім повертаю їх в коробку. Нехай зберігаються тут, поки я буду працювати.

Я хочу зробити Арсену запонки. У мене є гарний ескіз, і хоч я більше фахівець з каменів, ніж ювелірний майстер, але на запонки мене вистачить. Залишилося підібрати коштовності. Знаходжу свою брошку у вигляді трьох горішків і дістаю звідти два каменя.

Це агат, напівкоштовний камінь. Але я не збиралась робити для Арсена дорогу річ, я хотіла, щоб це було просто красиво і нагадувало про мене. Його порожній чек з підписом я порвала на дрібні клаптики. Нехай у нас все почалося з грошей, з аукціону, але цей тиждень, який ми провели разом, до грошей не мав ніякого відношення.

Я згадую його кожну годину, кожну хвилину. Ношу закритий одяг, щоб мама не бачила засоси і синці там, де Арсен стискав мене руками — за відбитками його пальців на моїй шкірі можна робити дактилоскопічну експертизу.

Так і працюю, відчуваючи то охоплюючий з ніг до голови жар, то льодовий холод, то вся вкриваюсь мурашками. Що він мені скаже, коли побачить? Не хочу нав'язуватись, він сказав мені, що нічого не може обіцяти, я знаю, що він досі сумує за своєю родиною. І що мені немає місця в його житті, теж знаю. Я лише хочу попрощатися.

Починаю працювати над огранюванням. Камені для горішків батько обрав круглі, як в намисті, але для Арсена вони повинні стати особливими. Я не просто так обрала чорний агат. У давнину він вважався одним з найсильніших королівських оберегів, не дарма його називали магічним. Камінь-маркіз, камінь-князь. Я навіть читала, що його дуже не полюбляють вампіри. І нехай я не вірю в вампірів-нелюдів, вампіри-люди явище доволі часте.

Запонки виходять дуже гарні, я навіть не очікувала. Виглядають напрочуд дорого, втім, ювелірний дім «Oscar De La Renta» піднявся саме завдяки своїй колекції з чорним агатом. Але я не настільки майстерно володію огранюванням, я просто кохаю.

А ще вони дуже чоловічі, як раз для такого як Арсен. Мій Арсен. Мій Шерхан... Чорний агат виблискує як очі тигра, і я не можу втриматись, цілую один камінь, потім другий. Хоча більше хотілося б поцілувати їх господаря.

У татка навіть коробочки подарункові збереглися. Складаю в футляр запонки та їду в головний офіс компанії Ямпольського. На вході подаю охороні записку, що я Агата Дворжецька, хочу зустрітися з Арсеном Ямпольським. Суворий охоронець щось дивиться в комп'ютері, а потім перепитує:

— Агата Янушівна?

Киваю. Чоловік супить брови, а мені він чомусь здається збентеженим. Прокашлюється.

— Дуже шкодую, ви не зможете побачитися з Арсеном Павловичем. Але якщо ви хочете щось передати, скажіть, я передам…

Ноги раптом стають ватяними, мені хочеться за щось вхопитися, та крім другого охоронця нічого підходящого немає. Напевно, я зблідла, тому що цей другий охоронець співчутливо цікавиться, чи не принести мені води.

— Я дуже шкодую, Агато Янушівно, — повторює той, що за комп'ютером, в його голосі справді звучить щира прикрість, — але це особисте розпорядження Арсена Павловича.

Він не хоче мене бачити. Він віддав розпорядження, щоб мене не пускали до нього в офіс. Він боїться, що я почну переслідувати його, благати, просити про кохання. Він так нічого і не зрозумів…




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше