11. Слідами дипломата.

А Володимир Деришкура був задоволений. Прочитавши повідомлення від Ольгерда, він зрозумів, що вірно обрав «агента» для цього завдання. Хоча, звісно, й вибору не було. Скоріше, він придумав, як діяти, саме виходячи з того, що є такий родич, який і сам буде не проти… Й рішення виявилося вірним.

Принаймні, вже зрозуміло, що записка не була жартом. Та навіть відомо, хто саме її написав. Навіть привід, щоб у подальшому зустрічатися із автором, Ольгерд винайшов! Просто молодець. Та й спостереження в нього цікаві.

Залишалося сподіватися, що Герд, - добре придумала та німкеня! – розуміє небезпеку того, чим займається, та буде обережним.

А перед самим Володимиром поставало інше питання: як та коли розповідати про усе це Зоряні. По-перше, як «виправдатися» за родича на облатку. Бо тоді дівчина розуміє, що він вирішив провести власну операцію за її спиною, чому навряд чи зрадіє. А по-друге, Володимир поки що не був певен, чи веде вона сама із ним якусь гру. І якщо так, - то яку саме.

Тому краще поки що промовчати.

Олександр Павелчук, звісно, водив авто. Але фанатом цієї сфери його не можна було назвати. Можливо, вважав він, так і на краще. Бо мільйонером він не був. А серед таких, як він, подібних фанатів легко було упізнати. Зазвичай вони приїздили на якомусь старому, але у доброму стані, БМВ, який можна було купити дешевше нового «Логана», хоча, якщо порахувати, скільки грошей іде на обслуговування… Але в кожного – свої смаки. Сам він їздив на невеликому «Хюндаї».

А от сьогоднішній гість відносився якраз до фанатів. А ще був нареченим молодшої сестри його дружини, причому перебував у цьому «статусі» вже років зо два. Хоча… Це їхні проблеми, врешті-решт.

А от, якщо вже в дружини любов до сестри переважала страх перед вірусом, й вона не відмовилася від дружніх посиденьок, - сам Олександр вважав, що зараз для цього не найкращий час, - тоді можна використати ситуацію. Поки дівчата обговорюють щось своє, - з’ясувати в Славка, що потрібно. Для цього лише треба перевести розмову на його улюблену тему.

-Ти на чому сьогодні?

Гроші в Славка були, а отже, був і вибір.

-На джипчику.

-А не на «Інфініті»?

-Та я ж його продав нещодавно…

-Чому? – здивувався Олександр. Бо знав, що це купе кольору морської хвилі було улюбленим авто його співрозмовника.

-Час, - знизав той плечима. – Я ж на ньому найбільше їздив, а отже, й пробіг більший…

-А я гадав, тобі його буде шкода продавати… До речі, як з’ясувалося, майже такий був в одного мого … ну, можна сказати, колеги. Але він на ньому у ДТП потрапив та, здається, після того теж продав.

-А хто? Можливо, я його знаю? – зацікавився Славко. «Інфініті» подібних моделей зустрічалися нечасто, й була вірогідність, що власники знайомі.

-В нього й прізвище … професійне. Посол, - пояснив Олександр.

-А-а, Левко? Та який він дипломат? – Славко лише розсміявся. - Ніколи він ніде не працював! Гроші просто має. Та, дійсно, любить гарні машини. «Інфініті» в нього, здається, після тієї аварії залишився. До речі, він винуватий не був. Певно, його страхова із тим винуватцем досі судиться…

-Ну, принаймні, він любить розповідати про те, що закінчив інститут міжнародних відносин. Тож, майже колега, - посміхнувся Олександр. Його ставка виявилася вірною. Попліткувати Славко любив, і майже про усіх, хто був у автомобільній «тусовці», хоча щось знав, а з багатьма був знайомий особисто. Як виявилося, й з потрібною людиною теж.

-Англійською він вільно говорить, це точно. А ще німецькою та, здається, турецькою. Тому … усе може бути. Може, й вчився, але ж це не означає, що дипломат… Мій діагноз, якщо хочеш, - «мажор» звичайний! Я їх, знаєш, скільки надивився… І хлопчиків, й дівчаток… А що тобі до нього?

-Та якось згадував… У зв’язку із прізвищем та його співпадінням із професією. А тепер пригадав про «Інфініті»…

-А-а… А то я його вже щось з рік не бачив. А ти нагадав – то й подумав, куди ж він, дійсно, подівся. Гадав, ти знаєш… Він тут одному знайомому трохи грошей винен. Не так щоб мільйон, але трохи неприємно…

-Ні, чого не знаю, того не знаю. – Хоча, можливо, Вовчик знає. Принаймні, вдалося дізнатися, що людина, про яку йшлося, взагалі існувала, та ім’я в неї справжнє. Як то кажуть, на безриб’я й рак – риба…

Славко попліткувати, дійсно, любив. Але дурнем аж ніяк не був, та відразу зрозумів, що Левком його майже родич цікавиться не просто так. А отже…

Вони із нареченою приїхали додому, й він сказав:

-Виходь та піднімайся. А я машину до гаражу поставлю. Завтра нікуди їхати не треба. – Як і багато хто зараз, частину роботи він виконував дистанційно. Хоча й не усю.

Гараж знаходився у півкілометрі, - Славко мав кілька боксів у одному кооперативі, бо й машині було кілька… А поки ішов додому, набрав номер.

-Привіт… Слухай, ти боржником своїм цікавишся іще?

-Це яким?

-Ну, в якого тачка була така ж, як моя.

-А-а… Дуже цікаво було б дізнатися, де він!