ІзоляцІя

19. Обличчя пекла.

Володимир зірвався з однієї простої причини. Коли він був на рівні третього знизу поверху, - тут була інша нумерація, до якої він так і не звик,  - опинився якраз навпроти приміщення, де всередині вирував вогонь. Отже, металева стіна була розпечена, й металеві східці, приварені до неї ззовні, також. Втриматися за них голими руками було неможливо.

Удар об воду був дуже сильний, - він  майже втратив свідомість на кілька секунд, але пощастило не потонути, - частково завдяки водонепроникному пакету у сумці на поясі, повітря, яке залишалося там, не давало зануритися. Але хвилі затягнули під «пляж». А потім легенько вдарили об якусь залізяку, - як не дивно, це, у порівнянні із водою, що здавалася зараз прохолодною, привело до тями. А ще Володимир одразу зрозумів, де знаходиться. Це була не найгірша новина, а ще краще було те, що він міг рухати руками та ногами. Наче нічого не зламав.

По сталевій поверхні «пляжу» щось грюкнуло зверху. Це не віщувало нічого доброго: схоже було на те, що через пожежу почали руйнуватися конструкції, та на «пляж» стали падати якісь їх частини. А це означало, що пробігти ним, - навіть, якщо вдасться вибратися, - до потрібної точки навряд чи вдасться. Скоріше, отримаєш чимось важким по голові, - от тоді вже точно кінець. У підсвідомості ніби блимала ще одна червона лампочка. Але сформулювати цю думку він зараз не міг, хоча й відчував: вона не суперечить першій. Та ухваленому рішенню: пробратися до потрібного місця тут, під конструкціями платформи, у воді. Між «пляжем» та поверхнею води у більшості місць було кількадесят сантиметрів, - окрім місця, де, власне, можна було купатися, й металевий схил спускався до відгородженої ділянки моря. Зараз він знаходився ззовні, - залишалося лише сподіватися, що акули не з’являться швидко, або просто не захочуть підпливати до палаючої платформи.

Володимир подивився наверх. Мала платформа, що утворювала «пляж», кріпилася, звісно, до опор платформи великої, колишньої нафтової, а тепер переобладнаної під житло. Але перша була не монолітом, а мала основу, ніби раму, зібрану з товстих сталевих рейок, що перехрещувалися між собою. Як поле для гри у хрестики-нолики… Зараз це означало, що можна не плисти під платформою, а пересуватися, хапаючись руками за ці рейки. Ніби крок за кроком…

 

 -Ми все одно навряд чи зможемо допомогти, міс! – Турецькому охоронцеві було важко вимовити прізвище Зоряни.

-То що … ми просто залишимо тут людину?

-Я викличу пошукову команду … на катерах, - втрутився пілот. - Вони не лише зможуть … простіше знайти, але й з води витягнути.

Зоряна зрозуміла, що він має на увазі: витягти з води тіло. Вони усі бачили, що сталося, й досвідчені співробітники служби безпеки компанії, - а вони були навчені не лише, як охоронці, але й як рятувальники (і спрацювали на відмінно, цього не можна було заперечувати), - вважали, що людина за таких умов навряд чи могла залишитися живою. Спочатку такий удар об воду, а потім – опинившись під цими конструкціями… Тепер дівчина була змушена визнати, що професіонали, можливо, й мали рацію. Але, поки гелікоптер описував кола біля палаючої платформи, твердо сказала:

-Викликайте, та негайно!

Та почула, як пілот зв’язується із диспетчером та передає відповідне повідомлення. На тому кінці каналу відповіли, що направляють людей просто зараз. Проте, поки вони вийдуть, поки навіть найшвидші катери сюди дістануться, - мине година… Усі розуміли, що це означає. А пілот сказав:

-А тепер – летимо звідси.

Зоряна кивнула, - вона розуміла, що той все одно головний на борту, - та закрила обличчя руками. А вертоліт узяв курс на «університетську» платформу.

 

Більше зверху нічого не гупало по «пляжу», й Володимир подумав, що, можливо, було б безпечним видертися на нього та спокійно перебратися на інший бік пішки. Часу та сил точно пішло б менше. Добре хоча б, акули виявилися розумними істотами, та наближатися до палаючої платформи не схотіли, тому жодної частини тіла за час «подорожі» у воді під імпровізованим дахом він не позбувся. А тепер виліз на причал з іншого боку платформи.

Це була лише половина справи. Катер був тут, поруч, але висів у метрі на спокійною поверхнею моря. У інший час це не було б проблемою, - але як спустити на воду рятівний плавзасіб, коли не працює електрика, й не можна задіяти лебідку, яка може опустити його..? Володимир постояв з хвилину, прикидаючи, що тут можна зробити. Озирнувся на сірі стіни будови на платформі, з частини вікон тепер виривалося полум’я, - та зрозумів, що чекати не можна. Якщо усе це завалиться, разом із катером, - тоді шляху для порятунку не залишиться. Хіба що, якщо його знайдуть… Екіпаж гелікоптера, що забрав Зоряну, повинен був бачити, як він впав у воду, тому … можна було чекати пошукову партію. От тільки після листа, який він отримав перед пожежею, у голові крутилося, що партія може бути пошуковою, але не рятувальною. Й щодо долі Зоряни в нього з’явилися погані передчуття, - хоча якраз вона б інакше просто згоріла… Це йому пощастило, думав Володимир, перебираючись на катер. А щодо неї – ще невідомо…

Він відкрив рундук, куди нещодавно сховав пістолет. Зброя була на місці, - та й хто б міг тут її поцупити? Хоча, звісно, думав Володимир, досилаючи патрон, життя далеко від людей має свої ризики, але от небезпеки крадіжок точно немає.

Чотири троси, які чіплялися гаками до спеціальних кріплень на катері, йшли до такої собі сталевої рами, проходили крізь отвори у її кутах та сходилися у одній точці, де кріпилися до масивного кільця. Воно, у свою чергу, знаходилося на кінці товстішого тросу, намотаного на котушку потужної лебідки.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше