ІзоляцІя

21. Без голови.

Сергій Петрук назвав їх план божевільним. Але не лише погодився брати участь, а ще й запропонував одну зміну до нього. Перевдягнувся у свою форму, та усі вийшли з його помешкання. Тургут та Ділара пішли у інший бік, - їхньою метою були апартаменти капітана. А щодо інших… Їм довелося обирати, - на те, щоб дістатися усюди, куди було потрібно, просто не вистачало людей. Та діяти треба було дуже швидко.

Тут мало хто ходив сходами, а зараз більшість мешканців платформи перебувала у ліжках. Тому вони, щоб спуститися на потрібний поверх,  не стали користуватися ліфтом. Та, нарешті, опинилися перед потрібними дверима, тими, що вели до тюремного блоку, який називався тут судновим карцером, хоча назва й не міняла суті. Помічник капітана дістав картку-ключ, яка підходила до усіх дверей, та вставив її у пристрій, що відчиняв двері. Після цього потягнув їх на себе. Та перш, ніж вони увійшли до тюремного коридору із рядом однакових дверей із «годівничками», звідкілясь праворуч (там був пост при вході) з’явився охоронець.

-Щось сталося, сер? – Спочатку він побачив лише помічника капітана.

-Так. Спрацювання датчика.  Здається, там аварійна ситуація, потрібно перевірити…

-Але я не маю права пустити вас, сер.

Раптом він зрозумів, що офіцер тут не сам. За його спиною стояли кілька людей, явно з числа «гостей». Як співробітник служби безпеки, він знав багатьох з них в обличчя, та упізнав Салеха Мохаммаді, а це могло означати лише одне… Охоронець потягнувся за пістолетом. Він розумів, - бо був професіоналом, - що подати сигнал тривоги не встигне, а от на постріл товариші мають прибігти з караульного приміщення, де вони сиділи та дивилися на екрані на мешканок жіночої камери. Він і сам мав скоро змінитися та опинитися там, - можливо, саме тоді новенька вирішить стати під душ..? Він не знав, за що ув’язнили дівчат, навіть, як звати новеньку, та звідкіля вона. Йому було все одно. Але тепер відбувалася явна спроба дістатися ув’язнених. Його обов’язок – протидіяти цьому. От лише охоронець не хотів стріляти у офіцера, - потім неприємностей буде багато. А от у тих, хто із ним… Але у кого? Ось цей, старший з них, високий… Охоронець прицілився у голову Володимира.

Той зробив різкий рух праворуч, щоб ухилитися, збити приціл. Але постріл пролунав не від охоронця, а праворуч від нього. Зброя охоронця відлетіла убік, а сам він впав, тримаючись за прострілену руку. З подивом він побачив, що пістолет, зі стволу якого клубочиться димок, тримає у руці Еліза. Але не встиг похвалити її за добрий постріл, бо у коридорі перед ними з’явилися ще троє співробітників служби безпеки, які просто на бігу витягали зброю з кобур.

-Лягай! – закричав Володимир, сподіваючись, що усі встигнуть виконати його команду. Але тут перевага була на їхньому боці: четверо озброєних людей проти трьох. Щоправда, маленький «Браунінг» Елізи мало на що здатен на досить значній для пістолета дистанції, але все ж… Постріли з обох боків пролунали одночасно, але, якщо двоє охоронців одразу впали, то «гості» втрат не зазнали. А третьому Ольгерд, навівши на нього пістолет, крикнув:

-Кидай зброю!

Той виконав команду та підняв руки. Усі підвелися та підбігли до супротивників, - на щастя, ніхто не загинув, один був поранений у стегно, інший у руку, але ані в кого не було артеріальної кровотечі, від якої може швидко настати смерть.

-Де аптечка? – спитав Володимир. Полонений охоронець показав рукою:

-У караулці.

За усім необхідним збігав Петрук. А Салех спитав:

-Зможеш дати друзям раду?

-Так, я допоможу!

-Яка камера вільна?

-Оця, - показав охоронець. Він явно був деморалізований стрімким нападом.

-Давай ключ. Допоможи своїм … дістатися туди. – Поряд з охоронцем, це зробили Ольгерд та Салех. – У якій камері жінки?

-То це заради них..? – перепитав охоронець, що залишився здоровим. Той, кого поранили у руку першим, скреготав зубами. – У передостанній, з правого боку.

-Цей ключ підійде?

-Так.

-Ваших там більше немає? – спитав Володимир. Охоронець помотав головою. – От і добре. Чекайте тут. Вас тримати довічно, як ви людей, ніхто не буде. Випустимо, коли закінчимо справи…

-Якщо залишитеся живі, - пробурмотів один з поранених, що чув розмову. Володимир подумав, чи не будуть інші вважати того, хто відповів на їхні питання, зрадником. А Еліза із чарівною посмішкою сказала:

-Моліться за це!

 

З доброго для бранок сталося лише те, що їм таки принесли їжу. По великому сандвічу для кожної, - Дженні пояснила, що це кожного разу так, бо така їжа не передбачає необхідності посуду. В обох не було ніяких речей, окрім одягу на них, - навіть зубної щітки. Та й зі скутими руками можна було їсти… Щоправда, скаржитися на якість самої страви не було підстав, - звісно, якщо зважати на обставини; це не ресторан десь на березі, але рівень доброго фаст-фуду, - це визнали обидві. Вони не знали, що їжу приносили раз на добу. З’їсти потрібно було усе одразу, - не тому, що хтось квапив, а тому, що недоїдене просто не було куди покласти, окрім ліжка чи підлоги. Здається, тут було зроблено усе, щоб ув’язнених зламати психологічно та дезорієнтувати, - без яких би то не було фізичних тортур.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше