Розділ 2

Я бігла додому так швидко, як тільки могла. Біль, злість та розчарування просто переповнювали мене   

Нарешті я вдома. Відчинила двері будинку та прожогом кинулася на ліжко, залившись гіркими сльозами. Напевно я пролежала так десь з годину, поки голос сестри не змусив мене прийти до тями.

– І довго ти збираєшся так ревіти? Уся подушка мокра буде, – Ліві глузливо посміхнулася.

–  Олівіє, ти можеш хоч колись мене підтримати? Не бачиш – мені зараз важко. Як завжди думаєш тільки про себе

– Ну, а про кого я маю думати? Не про тебе, звичайно ж, – глузливо сказала вона.

Мене це так розізлило, що я не втрималася і зі злості штовхнула її.

– Ей, акуратніше. Побережи сили. Вони тобі ще знадобляться.

– Ти про що? – я не розуміла знущається вона, чи ні.

– Сьогодні ввечері батьки влаштовують тобі вечірку. Можеш запросити хоч увесь клас. Відсвяткуємо твій день народження

– Ти серйозно? Наша класна керівничка померла, а ти думаєш про святкування? – я недовірливо поглянула на неї.

– Не думаю, що це хвилює когось із твого класу, – Олівія відвела погляд вниз. – Зачекай! У тебе що шкільний журнал? Тільки не кажи, що ти його вкрала, щоб виправити собі оцінки? – засміялася вона.

Тільки зараз я помітила, що досі стискаю у руці журнал. От халепа! Я ж так і не віднесла його в учительську.

– Ліві... Я все поясню, – відчула, як мені стало важче дихати.

– Ну, спробуй, – вона присіла біля мене і налаштувалася уважно слухати.

– Ти знаєш, що Марію Семенівну вбили?

– Що? Вона ж померла, – на обличчі Олівії відбивалося здивування.

– Ні, її вбили, – сумно заперечила я. – Я підслухала розмову директора з Іриною Богданівною, коли хотіла віднести журнал в учительську.

– Цього не може бути. Може, ти щось переплутала?

– На жаль, це правда. А найжахливіше те, що адміністрація школи це приховує.

– Просто нісенітниця якась! Слухай, тобі треба по менше дивитися детективів. А то таке в голову приходить. Директора сьогодні взагалі в школі не було. Він ж на лікарняному.

– Що? Ти знущаєшся? Він був сьогодні в школі. Я на власні очі його бачила. Я тобі сказала усю правду, а ти мене звинувачуєш у брехні?

– Ні, ти що, яка брехня! У тебе просто надто розвинена фантазія. Та ти не хвилюйся, з віком це минає.

– Забирайся звідси! Бачити тебе не хочу, – я розуміла, що ще хвилина, і я її вдарю.

– Як скажеш, люба сестричко, – вона цинічно махнула рукою і вийшла за двері.

Я була така зла, що здається в цю мить зненавиділа увесь світ. Рідна сестра мені не вірить та ще й насміхається. Подивимося, як вона буде сміятися, коли правда випливе назовні. Тепер я вже навіть не дивуюся, що вона могла відбити хлопця у Віолетти.

Я просто не могла й не хотіла більше думати про це. Надто багато сліз я вже сьогодні виплакала, тому все-таки вирішила запросити однокласників на вечірку. Хоча це й неправильно, та мені не хотілося засмучувати батьків.

Я надіслала запрошення в групу класу. Судячи з повідомлень однокласників, я зрозуміла, що до мене прийде ледь не весь клас. Хоча це мене нітрохи не тішило. Я знала, що їх цікавить не так моє свято, як веселощі та розваги. Але чому тут дивуватися – усі ми трохи лицеміри.

Від цих думок мене відволік дзвінок з невідомого номеру. Хто б це міг бути? Я взяла слухавку.

– Алло... Хто це?

– Слухай уважно! – це був чоловічий голос. – Якщо хочеш, щоб ти і твої батьки були живі, ти нікому не розкажеш про те, що чула в учительській. Ти зрозуміла?

– Зрозуміла, – я нажахано кинула слухавку.

Мене просто почало трясти від жаху. Спочатку смерть вчительки, тепер цей дзвінок з погрозами. І чому це все відбувається зі мною? Ця ситуація точно не така проста, як здається. Мені й усій моїй сім’ї загрожує небезпека. Що робити? Як діяти? Сказати про це комусь – ніхто не повірить.

Раптом хтось постукав у вікно. Я здригнулася і вся пополотніла зі страху. Перша думка була тікати – але куди? Не придумавши нічого розумнішого, я просто накрилася ковдрою. Через хвилину стукіт припинився. Натомість пролунав дзвінок у двері. Я спустилася вниз і поглянула у вічко дверей. Надворі нікого не було. Я вийшла з будинку і побачила лист, що лежав біля вхідних дверей. На ньому було написано:

«Зоряно, привіт. Треба зустрітися о 16:00 біля школи. Це надзвичайно важливо. Чекаю тебе. Артур».

Артур вчиться у нашій школі, в одинадцятому класі. Ще з молодшої школи постійно бігає за мною, хоч я йому вже тисячу разів казала, що він мені не подобається. Та Що ж йому зараз треба від мене?

Я вирішила довго не роздумувати і просто пішла на зустріч. Артур вже чекав мене біля школи.

– Зоряно, привіт! Щост сталося? – він підійшов ближче до мене.

– Тобто? Це я б хотіла запитати, що сталося у тебе? – здивовано мовила я.

– Ну ти ж написала мені записку і попросила терміново зустрітися біля школи.

– Я тобі нічого не писала. Це ти мені написав, – почала дратуватися я.

– Ну ось, дивись, – Артур показав мені записку, що була точнісінько такою, яку я знайшла біля дверей.

– Нічого не розумію. Це все дуже дивно. Хто міг написати записки нам обом?

– Сам не знаю. Це справді дуже дивно. Що ж, якщо у тебе нічого важливого, то вибач, але я мушу бігти по справах.

– Добре, бувай.

– І ще забув сказати, – хлопець зупинився і нахмурив брови. – Зоряно, передай своїй сестрі, щоб трохи задумалась над своєю поведінкою. Вона собі вже забагато дозволяє. Кинула мого брата і почала зустрічатися хтозна з ким. Вона хлопців міняє, як шкарпетки.

– Ну, я не втручаюся у життя своєї сестри.  Вона має свою голову на плечах. Краще сам їй про це скажи.

– Що ж... добре. Бувай.

Я махнула йому рукою і пішла додому. Не знаю, чому, але мене вже почало дратувати, що всі говорять мені про поведінку Ліві. Я що їй нянька? Вона живе своїм життям, а я своїм.

Через годину повернулася мама з татом. А вже о 18:00 почали приходити мої однокласники. Я намагалася бути спокійною, однак це не дуже виходило. Сумні думки не покидали мене.