Розділ 3

Мене розбудили крики людей. Густий дим не давав розплющити очі. У голові шуміло. Але найжахливіше було те, що я не розуміла, де я. Крики доносилися звідусюди, тому я спробувала встати. Але одразу ж похитнулася і впала.

– Зоряна! Ти жива? – по голосу я впізнала Ніколу.

– Де я?

– Зірочко!!! Як добре, що з тобою все гаразд, – вона допомогла мені встати.

– Ніко, я не розумію, де я. Що відбувається?

– У твоєму будинку пожежа. Але як ти тут опинилася?

– Я не знаю. Я нічого не пам’ятаю. Де моя мама? Де тато? Де Олівія?

– Вони, – Ніка ледь стримувала сльози.

– Ніколо, не мовчи! Де вони? – я схопила її за плечі.

– Вони ще в будинку. Пожежники приїхали. Але шансів, що їх врятують, майже немає.

Не тямлячи себе від жаху, я кинулася до палаючого будинку.

– Зоряно, зачекай! Ти там нічим не допоможеш, – гукала мені навздогін Ніка.

Але я її вже не чула. Ноги несли мене прямо до полум’я. Я майже забігла в будинок, як хтось схопив мене ззаду.

– Відпустіть! Я маю їх врятувати! 

– Заспокойся! Там пожежники. Вони їх врятують, – міліціонер міцно тримав мене.

Я побачила як мою маму непритомну винесли з полум’я. Я вирвалася з рук міліціонера і кинулася до неї.

– Мамо! Не помирай! Благаю тебе! Мамо! – я кричала і плакала водночас. Усе, що я хотіла, щоб вона жила.

– Лікарю, вона буде жити?

– Ми ще не знаємо. Але стан дуже важкий.

– Лікарю, вона ж буде жити? Буде? Вона не помре? – я рвала на собі волосся і била руками машину швидкої допомоги.

– Дівчино, заспокойтеся! Заберіть її хтось звідси! – лікарю було все одно на те, що я зараз відчуваю.

Двоє міліціонерів підійшли до мене, але я з усієї сили штовхнула їх. А тоді впала на землю і продовжувала кричати до тих пір, поки не знепритомніла.

Я отямилася в лікарні. Біля мене сиділа Нікола.

– Зоряно, чуєш! Не хвилюйся! Все буде добре! Все мусить бути добре! – втішала мене Нікола, витираючи сльози.

– Ніко, де мама? Вона жива?

– Так, їй зараз роблять операцію. Але шансів дуже мало, – вона залилася сльозами.

– Заспокойся, Ніко! Скажи, де тато? Де Олівія?

– Вони... Їх так і не змогли знайти у полум’ї. Напевно вони загинули.

– Ні! Цього не може бути! Я бачила, як тато сідав у автомобіль. Він не залишився у будинку. Зачекай! Котра зараз година?

– Третя ночі!

– Чому я нічого не пам’ятаю?

– Зоряно, але як ти опинилася надворі, коли горів будинок?

– Я не знаю. Усе, що я пам’ятаю, це те як тато сів у свій автомобіль і кудись поїхав близько 22:00. А після цього я одразу ж заснула.

– Це дуже дивно. Я пішла додому близько 23:00. Гостей в будинку майже не було. А потім о 01:00 по новинах сказали, що в твоєму будинку пожежа. І я з батьками одразу ж примчалася на місце події, де і знайшла тебе.

– Ніко, дай щось попити. Дуже паморочиться у голові – попросила я.

– Так-так, звичайно, – подруга простягнула мені склянку води.

До палати зайшов слідчий.

– Як ви себе почуваєте? Ми можемо поставити вам декілька запитань? – він сів біля мене.

– Так, звичайно, – ледь стримуючи сльози, відповіла я.

Я розповіла йому усе, що знала. Також сказала про погрози від невідомого абонента. Слідчий попросив мене подзвонити, якщо ще щось згадаю, а тоді покинув палату.

Вже світало. А я лежала сама в палаті, втупившись у німу стелю. Я знала, вірила, що тато не помер. Він мусить бути живий, адже я бачила, що він кудись поїхав. Він ж не міг повернутися так швидко. Хоч би він не повернувся. А Олівія! Вона... Навіть страшно подумати. Напевно вона згоріла у цьому будинку. Чому я вчора так злилася на неї? Чому звинувачувала її? У мене була сестра – і це найважливіше. А тепер у мене нікого немає. Але хто міг спричинити пожежу? І як я опинилася на вулиці? Так багато питань – і так мало відповідей.

Я більше не могла лежати в цій пустій палаті. Стіни тиснули на мене. Та й не могла я тут лежати, знаючи, що моя мама знаходиться між життям і смертю. Я вийшла на коридор. Тут майже нікого не було, бо усі ще спали.

Від медсестри я дізналася, що моїй мамі зробили операцію, але вона зараз у комі. І невідомо, чи прийде до тями взагалі.

На мій телефон прийшло повідомлення. Я прочитала його і жахнулася. Там було написано:

«Це тільки початок. Тепер ти страждатимеш щодня. А я задовольнюся тільки тоді, коли твоє життя перетвориться на справжнє пекло».

Не знаю, що я відчувала у цю мить. Страх переповнював мене від ніг до голови. Я боялася не так за себе, як за дорогих мені людей. Кому я що зробила? Хто мене настільки ненавидить, що готовий вщент зруйнувати моє життя? 

Я вийшла з лікарні і попрямувала до місця, яке мені найбільше не хотілося бачити. Мій будинок – що залишилося від нього? Суцільні руїни. Від цього місця віяло холодом і порожнечою. Тут не те, що жити, навіть проходити біля цього місця моторошно.

– Чому ти прийшла сюди? – я оглянулася і побачила Ніку.

– А ти чому тут?

– Не можу звикнути, що більше ніколи не приходитиму сюди, що ми не будемо разом пити гарячий шоколад, робити домашнє завдання. Усі найкращі моменти наче закарбувалися тут.

– Так, на жаль... Будинок не підлягає ремонту. Та й ці руїни вже важко назвати будинком.

– Зоряно, я не тільки тому не зможу більше приходити сюди.

– Чому ж іще?

– Мої батьки розводяться. І я переїжджаю з мамою в інше місто. На жаль, ми більше не зможемо так часто бачитися.

– Тобто ти кидаєш мене у такий важкий момент? – я не могла стримати сльози.

– Вибач, але я нічого не можу змінити, – сказала вона, не дивлячись на мене.

– І яка ж ти подруга після цього?

– Зоряно... Знаю, тобі важко. Але мені теж зараз не легко...

– Серйозно? Та твої проблеми порівняно з моїми ніщо. Ти і близько не пережила стільки, скільки я. І ще смієш таке говорити.

Я розвернулася і побігла в невідомому напрямку. Я хотіла втекти від цього світу, від цих проблем, забути про все. І я так і зробила. Я зайшла в придорожнє кафе. Тут як завжди було гамірно і людно. Я сіла за порожній столик і замовила собі каву.