Розділ 5

День потому.

Я їхала в автобусі, читаючи книгу «Пурпурові вітрила». Колись ця повість була моєю улюбленою, але зараз я вже не вірю, що мрії можуть здійснитися. Вони є лише чарівним сном. А реальність набагато жорстокіша. Вона вбиває в людині все живе і змушує мрійників назавжди забути про казку. Я більше не могла читати. Очі бігали між рядками, і я вже взагалі не розуміла прочитаного. Тому відклала книжку і просто заплющила очі, поринувши у власні роздуми.

– Ти там заснула чи що? Ми вже приїхали, – тітка вийшла з автобуса, навіть не зачекавши мене.

Було так боляче, що хотілося кричати. Та я, стиснувши зуби, попрямувала за нею. Її будинок був не великим, але й не малим. Десь такий, як мій. І від цього спогади почали ще більше огортати мене.

– Доброго дня, – привітався чоловік, коли я зайшла всередину. – Мене звати Антон Богданович. Можна просто Антон. Я чоловік Поліни Сергіївни.

– Дуже приємно, Антоне.

– А ця чарівна дівчинка – Сніжана, – чоловік вказав на дитину мого віку, що стояла біля дверей. – Вона дуже хотіла познайомитися з тобою.

– Дуже рада тебе бачити, – мовила вона, підійшовши ближче. – Ходімо, я покажу тобі твою кімнату.

Вона взяла мене за руку і потягнула нагору. Чомусь ця дівчинка одразу викликала в мене симпатію. Така весела і щира. До того ж вона була дуже гарна. Бліда шкіра чарівно поєднувалася з її темним волоссям. І чомусь мені здалося, що я вже десь її бачила.

– Тобі тут подобається? – усміхнено запитала Сніжана, відчинивши двері кімнати.

– Так, все дуже гарно, дякую, – сумно мовила я, усвідомивши, що ця кімната аж надто схожа на мою попередню.

– Я така рада, що тобі подобається, – защебетала дівчинка. – Слухай, чому ти така сумна? У тебе щось сталося?

Не встигла я відповісти, як вона мене перебила.

– Чекай! Я згадала, у тебе померли тато і сестра. Мені дуже-дуже тебе шкода. Але все буде добре! Чуєш? Тепер у тебе є я.

Її бліде личко різко змінилося, брівки нахмурилися, а вигляд став серйознішим.

– Дякую за підтримку. Ти перша, хто це сказав так щиро і відверто.

– В якому ти класі вчишся?

– В 10-му класі.

– Клас! Я також. Може ти ще й навчаєшся у 18 школі?

– Так. Як ти вгадала? – здивувалася я таким співпадінням.

– Я також там навчаюся. Я переведуся до твого класу, і ми станемо найкращими подругами. Добре?

– Добре, – погодилася я, бо розуміла, що Нікола вже ніколи не буде зі мною дружити.

Цей день промайнув непомітно. Я провідала маму в лікарні. На жаль, її стан нітрохи не змінився. Ввечері подивилася зі Сніжаною фільм і досить швидко лягла спати, адже завтра вже мушу повертатися до школи. У цьому будинку не так вже й погано, як я думала раніше. Тільки ось тітка Поліна постійно намагається дошкулити мені. Не розумію, чому вона така.

Вранці було досить сонячно, тому я вдягнула рожеву сукню, нанесла легкий макіяж, а волосся зібрала у хвостик. Після того ми зі Сніжаною поснідали і разом пішли до школи. Наш навчальний заклад не закрили, бо смерть Андрія діагностували як самогубство. Але я добре знала, що це було вбивство.

– Зоряно, привіт! – звернулася до мене –Віолетта, щойно я зайшла до школи.

– І я рада тебе бачити, – всміхнулася я.

– Уявляєш, ми з Артемом знову разом. Тепер Олівія вже не зможе нас розлучити. Тож я щаслива.

Я не могла повірити. Вона сказала це так цинічно, ніби Ліві не моя сестра і взагалі мене не знає. А тоді в кафе говорила так щиро, що могла розчулити навіть найтвердіше серце. З неї може вийти непогана актриса. Але тепер я нарешті усвідомила, що не можна довіряти нікому, окрім себе.

Нічого не відповівши Віолетті, я просто пішла до свого шкафчика.

Звідти випала записка:

«З поверненням, Зоряно! Сподіваюся, що тепер зможу зробити твоє життя ще більш нестерпним».

Я розуміла, що на очі навертаються сльози, але змусила себе не плакати. Я вже стільки всього пережила, що ця записка не зможе мене налякати, тому я просто викинула її в смітник.

Першим уроком було правознавство. Його в нас викладає директор. Я чомусь хотіла сьогодні вивести його на чисту воду. Мені вже немає чого втрачати. Тож нехай він розкаже правду перед усім класом. Хай усі дізнаються, які скелети ховаються за стінами цієї школи.

– Доброго дня, учні, – сказав директор, увійшовши до класу. – Наша сьогоднішня тема уроку – співучасть у злочині. Отже, є такі види співучасників у скоєнні злочину: виконавець, організатор, підбурювач та пособник. Виконавець - це особа, яка безпосередньо вчинила злочин. Організатор - це той, хто організував вчинення злочину. Підбурювач - це особа, яка схилила інших співучасників до вчинення злочину.

–Вибачте, Антоне Миколайовичу, – я підняла руку. – Можна у вас дещо запитати?

– Так, Зоряно. Слухаю!

– А як називають особу, що приховує злочин?

– Пособник. Я якраз мав про нього розповідати.

– А яка кримінальна відповідальність передбачена за приховування злочину? – не вгавала я.

– Приховування злочину карається арештом на строк до трьох місяців або обмеженням волі на строк до трьох років. Але до чого тут ці питання, Зоряно?

– Просто я знаю, що в нашій школі є особа, яка усвідомлено приховує вбивство, – мовила я і легенько усміхнулася.

– І хто ж це? – він різко зблід.

– Ви!

– Про що ти говориш?

– Я знаю, що Марію Семенівну вбили. Так само як і нашого однокласника Андрія. Але ви все це приховуєте і погрожуєте вчителям звільненням, якщо комусь розкажуть.

– Це неправда. У тебе мабуть піднялася температура. Сходи в медпункт.

– Ще й яка правда. У мене навіть є записки і повідомлення з погрозами. Думаю, що це також ваших рук справа. Тепер вже немає сенсу приховувати правду. Всі і так все знають. Ольга Іванівна може це підтвердити. І тоді вас заарештують.

– Зоряно, досить! Це вже переходить усі межі.

– Що досить? Досить брехати і змушувати інших мовчати про злочини у цій школі. Ні, так продовжуватися не буде. Я зараз же поїду в поліцію і розкажу все, що знаю. І тоді вам не уникнути покарання. Навіть якщо вчителі відмовляться давати проти вас свідчення, то у мене є інший доказ. Я записала на диктофон розмову з Ольгою Іванівною, де вона в усьому зізналася, – збрехала я для переконливості сказаного.