Розділ 8

– Ти знала, що твій тато новий директор нашої школи? – запитала я в Сніжани на перерві.

– Ні, сама здивована! Звичайно, тато завжди хотів стати директором. Але він дотепер працював вчителем у 16 школі. І ніколи навіть не задумувався про зміну місця роботи.

– Дуже дивно.

– Ей, Зоряно! Ти ж не підозрюєш у чомусь мого тата?

– Та ні, ти що! – вигукнула я, приховавши розмову, яку чула у вітальні. Поки що Сніжані цього знати не потрібно.

– Я піду в їдальню, куплю нам щось. А ти повторяй геометрію.

Я легенько кивнула, досі перебуваючи у роздумах. Невже тато Сніжани теж може бути причетний до подій у школі? Складалося таке враження, що всі люди, яких я знала, мають якесь відношення до криміналу.

Через декілька хвилин задзвенів дзвоник на урок, а Сніжани досі не було.

Я спустилася на перший поверх. Сніжана сиділа на сходах, тримаючись за руку.

– Сніжано, що з тобою? – заметушилися я.

– Дуже болить рука. Зоряно, мене хтось штовхнув. Я бачила, – плакала дівчина.

– Але хто міг це зробити? Може тобі здалося?

– Ні, я бачила. Кажу ж тобі, що бачила.

– Добре-добре. Не нервуй. Тобі треба в медпункт. Можеш встати? – я допомогла їй піднятися, і ми пішли в медпункт.

– Що ж, швидше за все у тебе сильний забій руки, – звернулася медсестра до Сніжани. – Але треба зробити рентген, щоб переконатися точно. Краще тобі піти додому. Бо сумніваюся, що в такому стані ти зможеш бути на уроках.

– Так, звичайно! – вигукнула я замість Сніжани. – Я її проведу.

– Ні, Зоряно! Не потрібно. Я сама зайду додому. Рука вже майже не болить. А тобі треба повертатися на урок. Зараз має бути контрольна з геометрії. А ти до неї цілий тиждень готувалася.

– Ну, я так не можу... Ти точно дійдеш сама додому?

– Звичайно! Не хвилюйся за мене, – мовила Сніжана і попрямувала на вихід. Я ж провела її очима, після чого вийшла з медпункту. Повертатися на урок вже не було сенсу, бо до перерви залишилося декілька хвилин. Я зайшла до кабінету, де мав бути наступний урок і стала повторяти формули з геометрії, які чомусь зовсім не запам’ятовувалися.

– Можна сісти біля тебе? – я озирнулася і побачила Анджела.

– Тааак... можна, – невідомо чому почала затинатися я.

– А де Сніжана?

– Вона впала і вдарилася в руку, тому медсестра відпустила її додому.

– Дуже шкода. Сподіваюся, з нею все буде добре.

– Я теж на це сподіваюся.

– В мене є апельсиновий сік. Хочеш?

– Дякую, – усміхнулася я, продовжуючи гортати сторінки підручника.

– Повторяєш геометрію?

– Так, зараз же має бути контрольна. А в нашої вчительки списати майже нереально.

– Я вже раніше вчив цю тему в США.

– Класно тобі, – трішки ображено мовила я.

– Що ж витягаємо подвійні листочки і записуємо прізвище та ім’я, – вчителька зайшла до класу так несподівано, що я ледь не захлинулася соком.

– Зоряно, ти ж знаєш, що в мене на уроках не можна тримати їжу на парті.

– Вибачте, але це мій сік, – заступився за мене Анджел. – Я вранці здавав аналізи, а після них в мене завжди паморочиться голова. Тому й мусив прихопити з собою трохи соку.

– Ну гаразд. Сподіваюся, здача аналізів не вплине на результат твоєї роботи.

Вона роздала нам завдання, а я ледь не впала з крісла, побачивши формули, які ми навіть не розбирали на уроках. Наша вчителька взагалі совість має?

Анджел помітив мій заклопотаний вигляд, а тоді взяв ручку і почав щось швидко писати, підморгнувши мені. Я, як і більшість учнів, просиділа весь урок, майже нічого не написавши. Розуміла, що вже ніколи не виправлю оцінку з геометрії. І не бачити мені золотої медалі, про яку колись так мріяла моя мама. Коли вже збиралася здавати роботу, Анджел взяв мене за руку і простягнув листок. На ньому були мої розв’язані завдання.

– Не забудь підписати, – хлопець усміхнувся мені.

– Дуже тобі дякую, – мовила я, здавши листок. – Але ж ти не написав своїх завдань.

– За мене не хвилюйся. Я встиг розв’язати і свої, і твої завдання. Я вже казав, що раніше проходив цю тему у США. У ній мені рівних немає.

– Не будь таким розумником!

– Та я пожартував. І взагалі я не люблю геометрію. Слухай, ти зайнята завтра ввечері?

– Начебто ні.

– Можемо зустрітися в парку, погуляти. Що ти на це скажеш?

– Я тільки за, – погодилася, легенько всміхнувшись, і одразу ж почервоніла.

Уроки тягнулися надзвичайно довго. Я кілька разів телефонувала Сніжані, але вона так і не взяла слухавки. Після уроків одразу поспішила додому, аби переконатися, що з подругою все добре. Все-таки погані думки лізли в голову. Може, з нею щось трапилось по дорозі. Раптом я побачила, що на мій телефон прийшла есемеска.

На фото були ми з Анджелом у кафе і підпис «закохана парочка». Але найгірше те, що цю фотографію виклала Сніжана. Я так розізлилася, що ледь не кинула телефон на землю. То ось як у неї боліла рука. А я ще їй вірила. Розчарувалася в останній дорогій мені людині.

Мені не хотілося йти додому. Не хотілося повертатися в приміщення, де ніхто мені не радий. Хотілося просто побути на самоті, подалі від цього світу і цих людей. Я присіла на лавку та взялася читати електронну книжку.

– Зоряночко, а чого це ти мене уникаєш? Не дзвониш? Не пишеш? – почула я ззаду голос Артура.

– Ти дурень? Чи прикидаєшся? Після того, що ти зробив зі Сніжаною та іншими невинними дівчатами мені взагалі бридко дивитися в твою сторону.

– І що ж я зробив?

– Переспав з ними, а потім кинув, навіть забувши, як вони виглядають.

– Тобі це Сніжана сказала?

– Так... тобто, яка різниця?

– Ти справді їй віриш? І це після того фото, яке вона виклала в інстаграмі. Дивуюся я твоїй наївності.

– Навіть, якщо те, що вона сказала неправда, все одно я мало вірю у твою чесність та порядність. Ти хоч знаєш, скільки всього я пережила за ці 2 тижні. А ти жодного разу не зателефонував, не поцікавився, як я.

– Ну, якщо ти ще досі жива, то значить нічого дуже з тобою не сталося. А ти до речі теж не промах! Швидко собі нового хлопця знайшла.