Розділ 11

2 тижні потому.

Здається, все почало налагоджуватись. Стабільність і спокій потрохи повертали мене до звичного способу життя. А може це лише затишшя перед бурею? Я не знаю, але хочу насолоджуватися приємними моментами, поки вони є. Так мене навчив Анджел. До речі, ми вже 2 тижні як зустрічаємось. І скажу по-правді: він неймовірний хлопець. У сучасному світі такі зустрічаються дуже рідко. А Сніжана... Що тут сказати? Її вже виписали з лікарні. Ми наче помирилися. Все-таки під одним дахом живемо. Але в душі я ніяк не могла її пробачити за той вчинок. Що могло бути настільки важливим, щоб зрадити найкращу подругу? Напевно, я ніколи не зможу її зрозуміти.

Саме зараз я збираюся на пікнік. Класні керівники десятих і одинадцятих класів вирішили об’єднатися і організувати нам таку екскурсію.

– О ні, ми вже запізнюємось, – вигукнула я, поглянувши на годинник.

– Дівчата, все взяли? – поспіхом запитала тітка.

– Здається, все, – ми кивнули, не дивлячись на неї.

– Гарно повеселитися вам! І щоб о 23:00 були вдома, – гукнула Поліна Сергіївна, та ми її вже не чули. Швидко вибігли надвір, бо часу до виїзду залишилось зовсім мало.

Автобус вирушив через декілька хвилин після того, як ми прибігли. Їхати було досить довго, тому ми зі Сніжаною мали час порозмовляти про все на світі. Але я також не забувала час від часу обмінюватися ніжними поглядами з Анджелом. І, схоже, це помітили усі присутні в автобусі. Ну і хай собі дивляться. Наші стосунки вже давно не є ні для кого секретом.

Нарешті ми і приїхали. Я, не поспішаючи, вийшла з автобуса і на повні груди вдихнула аромат свіжого повітря. На природі справді дуже гарно. Великий ліс. Недалеко озеро. Повсюди чути голосний спів пташок. Мені чомусь пригадалося, як часто я з батьками їздила сюди на відпочинок. На жаль, це лише приємні спогади, які вже ніколи не стануть реальністю.

– Тут гарно, правда? – мовив Анджел, підійшовши до мене.

– Просто неймовірно. Така краса!

– Ну ти у мене ще гарніша, – сказав хлопець, погладжуючи моє волосся. Ми не помітили, як наші губи зімкнулися у пристрасному поцілунку.

– О, закохані голубки воркують, – єхидно всміхнувся Дем’ян. – Ну ваше фото в кафе вже облетіло весь інстаграм. Може, наступного разу буде щось гарячіше.

– Прикрий рота, придурок, – Анджел був готовий за першої ж можливості накинутися на нього, але я встала між хлопцями.

– Анджеле, перестань. Він не вартий того, щоб через нього так дратувалися.

– Так, Анджеле, послухай свою дівчину. Я не вартий такої поваги від тебе, – глузливо сказав Дем’ян.

Хлопці ще раз кинули один на одного злісні погляди і розійшлися.

Десь 2 години всі просто ніжилися на сонечку і ласували «смачними бутербродами», які для нас приготували вчителі. Сніжана спілкувалася зі своєю подругою Оленою з паралельного класу і не дуже звертала на мене увагу. Аліна трималася осторонь від інших, що мене трохи насторожувало. Ну а я просто насолоджувалася прекрасними хвилинами, проведеними з Анджелом.

– Хвилинку уваги, – мовила Тетяна Андріївна, підійшовши до нас. – Учні, ми вирішили влаштувати для вас невеличкий квест. Може, ви й зараз подумаєте, що це дитячі забавки. Але насправді буде досить цікаво. Зараз ви навмання витягнете з коробки листочки з номерками. У кого така ж цифра, як у вас, з тим ви будете в парі виконувати завдання. Умови квесту дуже прості. У кожного з вас буде стрічка з відповідним кольором. Ви знаходите стрічки на деревах і розгадуєте написані на них загадки. Із других літер кожної відгадки у вас має вийти слово, яке допоможе знайти виграш. Хто перший виконає квест, той і переможець.

– А який виграш? – запитав хтось.

– Так як у нас школа з нахилом французької мови, і ми можемо пишатися багатьма переможцями всеукраїнських олімпіад з цього предмету, то відомий французький університет вирішив зробити нашій школі подарунок. Ми маємо 2 запрошення на 1 рік безкоштовного навчання у Франції. Вчителі порадилися і вирішили розіграти їх для вас.

– Ого, клас! – вигукнула я, бо справді була рада такій нагоді відвідати цю чудову країну. Ще в дитинстві я завжди мріяла побувати в Діснейленді і побачити на власні очі Ейфелеву вежу. Тож зараз аж ніяк не хотіла втрачати такого шансу.

Кожен почав тягнути листочки з коробки. Черга дійшла до мене. Я несміливо засунула руку в коробку. Мені ніколи не щастило у таких завданнях. Пам’ятаю, як на уроці англійської мови ми вчили напам’ять тексти, і потім витягували листочки, щоб визначити, хто який твір буде розказувати. Я тоді вивчила всі тексти, крім одного. Думаю, ви здогадуєтесь, який з них мені попався.

Я повільно вийняла руку з коробки і подивилася на свій номер. Цифра 4. Це ж моє улюблене число. Цікаво, з ким я буду в парі?

Уявіть собі моє розчарування, коли моїм партнером виявився Дем’ян. Це просто жахливо. Звичайно, я мріяла, щоб це був Анджел... Ну хоча б Сніжана... Або будь-хто інший. Ну тільки не цей Дем’ян. Терпіти його не можу.

– Ну що, Зоряно, розгадаємо цей тупий квест? – заговорив до мене Дем’ян, а я аж здригнулася від його слів. Він же не знає, що я щойно про нього думала.

– Звичайно, тільки якщо цього разу ти не використовуватимеш свої невдалі жарти і образи, – з усмішкою на обличчі відповіла я.

– Добре, називатиму тебе принцесою.

– І цього теж не потрібно.

– Як скажеш, принцесо.

Я лише зітхнула. Усі почали розходитися, шукаючи на деревах стрічки. Наш колір був блакитний. Першу стрічку я знайшла досить швидко. І загадка була простенька: «найвища шкільна оцінка». Ну ясно, що 12. Отже, одна літера «в». Але сумніваюся, що наступні завдання будуть такими ж легкими.

– Тобі справді цікавий цей квест? – байдуже запитав у мене Дем’ян.

– Ну значно цікавіший, ніж розмови з тобою.

– Слухай, – хлопець на хвилину задумався. – Давно хотів тебе спитати...

– Дивись, блакитна стрічка, – вигукнула я, не дослухавши його до кінця. Зняла з дерева стрічку і прочитала вголос загадку: