Розділ 12

До речі, що б ви зробили, якби опинилися на моєму місці? Врятували життя сестрі чи обрали друзів і кохання?

Не знаю, але цей вибір був надто складний для мене. Я пролежала всю ніч, навіть очей не зімкнувши, тому вранці почувалася просто жахливо.

– Зоряно, ти добре себе почуваєш? Щось трапилось? – стурбовано запитав Анджел, коли ми снідали.

– Все добре. Не хвилюйся, – відповіла я, бо розуміла, що не маю права поділитися з ним своєю таємницею. За нами навіть зараз може хтось спостерігати, тому варто бути пильною. Хоча так важко тримати все в собі, не маючи змоги з кимось поділитися. І за що мені це все? Чи я комусь зробила щось погане? За які помилки минулого я маю розплачуватися?

– Слухай, не можу дивитися, коли ти така сумна. Тож у мене є для тебе невеличкий сюрприз, – мовив Анджел, перервавши мої роздуми.

– І який це сюрприз? – зацікавлено поглянула на нього.

– Ходімо, покажу.

Я на хвильку завагалася, чи варто так ризикувати. Адже за нами може хтось стежити. Та, якщо в мене є час на роздуми до завтра, то чому б не провести цей день так, як мені хочеться?

Ми відійшли подалі від наметів і опинилися на широкій галявині. Мені одразу стало спекотно, бо сонце світило просто в обличчя.

– Заплющ очі, – попросив Анджел.

– У тебе, що така звичка робити подарунки дівчині із заплющеними очима? – засміялася я.

– Ну, будь ласка, – хлопець якось благально подивився на мене.

– Та добре вже. Я ж пожартувала. Для тебе зроблю все що завгодно.

Я заплющила очі і за кілька секунд відчула на шиї щось холодне. Повільно опустила погляд вниз і побачила на шиї кулон у вигляді золотої зірки.

– Яка краса! Просто неймовірно, – захоплено вигукнула я.

– Ніколи не знімай його. Нехай це буде символом нашого кохання.

– Дуже тобі дякую. Мені ще ніхто не робив таких подарунків. Та я досі не розумію, чому ми тут. Кулон можна було подарувати і біля наших однокласників. Чи ти мене соромишся?

– Ні, що ти! Звичайно, ні. Просто це не такий звичайний кулон, як тобі здається. Підніми його до сонця і тоді все зрозумієш.

Я послухалася Анджела і трішки підняла кулон вгору. Щойно сонячне проміння потрапило на золоту зірку, вона почала переливатися різними кольорами, від яскраво-червоного до ніжно-фіолетового.

– Це просто чари якісь, – не тямилася я від радощів. – Ну скажи мені, де ти купив такий чарівний кулон?

– У чарівному замку, в чарівній крамниці, у феї-чарівниці.

– Та ну тебе! – я легенько вдарила хлопця по руці, а тоді ніжно торкнулася пальчиком його малинових губ, що аж просилися їх скуштувати. І ця спокуса була надто великою, тому я не стала їй опиратися і поринула в обійми насолоди.

Наш поцілунок перервав звук мого телефона. Ну чому ці есемески завжди приходять в такий невдалий момент? Я витягнула з рюкзака телефон і прочитала повідомлення від невідомого абонента: «Підійди до десятого намету». Що б це означало?

– Вибач, мушу відійти, – швидко сказала я Анджелу і, не дочекавшись його відповіді, побігла до вказаного місця.

Яким же було моє здивування, коли я побачила біля намету журнал. Наш шкільний журнал!!! Що він може тут робити? Я ж була впевнена, що він згорів у моєму будинку? Хто міг його принести сюди? Я швидко поклала журнал у рюкзак і відійшла, щоб мене ніхто не помітив.

– Ти так раптово зникла. Все добре? – запитав Анджел, коли я повернулася.

– Так, все гаразд, – збрехала я і для переконливості поцілувала хлопця. Та момент насолоди все одно вже було зруйновано.

Через годину ми продовжили виконувати завдання квесту. Навіть не уявляєте, як я не хотіла саме зараз бачити Дем’яна. Та, на щастя, хлопець майже нічого не говорив до мене, що хоч трішки тішило.

Ми відгадали ще дві загадки. Тому тепер у нас було 4 літери: «в», «о», «у», «б». Та я поняття не мала, яке слово можна з них скласти. Напевно, варто продовжити пошуки, щоб отримати більше літер. Ми повернули на узбіччя і не встигли пройти кілька кроків, як почули розпачливий крик, що долинав здалеку.

– Як думаєш, що там? – злякано запитала я в Дем’яна.

– Як хочеш знати, то йди перевір.

– А ти не підеш? Боїшся?

– Я боюся? Ну ти й смішна. Ходімо, – він досить боляче взяв мене за руку і потягнув до місця, звідки було чути крики.

Ми тихенько підкралися до кущів і побачили картину, від якої в мене пройшовся мороз по шкірі:

На широкій галявині чоловік в масці душив дівчину років сімнадцяти. Вона пручалася зі всіх сил, але його хватка була надто сильною. Тому шансів врятуватися у дівчини майже не було.

– Це ж моя однокласниця, – нажахано прошепотів до мене Дем’ян.

Мене настільки пригомшило побачене, що я не могла вимовити ні слова. Я розуміла, що треба щось зробити, треба покликати на допомогу, треба допомогти цій бідній дівчині. Адже ще кілька секунд, і вона загине. Та якийсь невидимий ком в горлі не давав цього зробити. Я з останніх сил взяла себе в руки і голосно скрикнула.

Чоловік відпустив налякану дівчину і, обернувшись, обпік нас злісним поглядом.

Ми миттю зірвалися з місця і почали тікати. Бігли так швидко, як тільки дозволяли ноги. Гілки і каміння до крові різали моє тіло, та я намагалася на це не зважати. Проте сильна втома таки далася взнаки, і я, не помітивши невелику цеглину, перечипилася об неї і впала на землю.

– Ай, – голосно скрикнула я.

– Що з тобою?

– Дуже болить нога, – скривилася я від болю.

– Можеш встати? – він допоміг мені піднятися.

– Ай! Ні, не можу. Дуже боляче, – чесно відповіла я.

– Ну і чого ти взялася на мою голову? – обурився хлопець, а тоді взяв мене на руки.

Чесно кажучи, його турбота не викликала у мене аж ніякого захоплення. Але це був єдиний вихід у ситуації, що склалася.

Через декілька хвилин почався досить сильний дощ. А ми, як на зло, ніяк не могли знайти виходу з лісу. Схоже, надто далеко зайшли і тепер заблукали. Дем’ян посадив мене на зрубане дерево, а сам взявся обмірковувати ситуацію, що склалася.