Розділ 16

Не знаю, скільки вже минуло часу, та я все ще продовжувала стояти в німому заціпенінні. Усвідомлення того, що я вбивця, довело мене ледь не до божевілля. Як? Як можна було власними руками вбити найдорожчих людей?

– Зоряно, ти будеш тут вічність стояти? Чи може нарешті присядеш? – побачила прямо перед собою Дем’яна. І як я його раніше не помічала?

– Не підходь до мене! Я небезпечна! – швидко відсторонилася від нього.

– Що ти мелеш?

– Це я... Я вбила своїх батьків під час нічного марення. А тільки що я ледь не спалила твій будинок.

Мимоволі озирнулася і побачила в кутку кімнати фотографію... свою фотографію. Що вона робить у будинку Дем’яна? А, може, я знову сплю і це звичайнісіньке марення? Може, саме зараз підпалюю чийсь будинок? Ні, краще бігти звідси, поки я не наробила ще якихось дурниць. Такі, як я не заслуговують на життя. Прожогом кинулася бігти з будинку і зупинилася аж тоді, коли опинилася біля лісового озера. Комок у горлі не давав нормально дихати. Тепер мене вже мене ніхто мене не врятує. Ніхто ж подумає бродити о 04:00 біля озера? Та й для чого рятувати вбивцю? Повільно заглиблююся все глибше і глибше в озеро. Холодна вода торкається моїх ніг, потім рук, а тоді шиї. Смерть вже так близько. Востаннє роблю ковток повітря і занурююся у німу безодню. Але смерть вирішила забаритися. Відчула, що хтось витягує мене з води.

– Анджел? Для чого ти врятував мене? Я хотіла померти. Для чого? – почала відбиватися від нього, намагаючись знову пірнути під воду.

– Зоряно, заспокойся! Чуєш?!

– Відпусти мене! Я не хочу жити! – кричала, захлинаючись водою.

– Зоряно, послухай! Смерть – це не вихід. Як ти не розумієш? Потрібно боротися з проблемами, а не тікати від них.

– Скажи, для чого мені жити? Можливо, це саме я вбила своїх батьків під час нападу сомнамбулізму. Я вбивця! Назви хоч одну причину, через яку я повинна залишитися живою?

– Пам’ятаєш, коли ти хотіла стрибнути з моста?

– Звідки ти знаєш? – подивилася на нього заплаканими очима.

– Я був там... Так, Зоряно! Це я тоді поклав руку тобі на плече і попросив не вчинити задуманого. І зараз не дозволю тобі вбити себе. Ти повинна жити заради своїх батьків. Вони дивляться на тебе з неба і хочуть, щоб ти була щаслива.

– Анджеле, у мене лунатизм. Я вбила своїх батьків. Я вбивця! Про яке щастя ти взагалі говориш?

– Зачекай, у твоїй крові ж знайшли залишки снодійного. Тоді як ти могла щось робити уві сні, якщо знаходилася фактично у стані наркотичного сп’яніння?

– О Господи! Точно!!! А я й не подумала про це. Отже, виходить, це не я вбила своїх батьків, – полегшено зітхнула.

– Ну ось я про це й кажу. Не треба робити поспішних висновків, щоб потім про них не шкодувати.

– А що ти тут робиш так рано? – поцікавилася я.

– Скажемо так, медитую. Іноді в мене такий настрій. Але тепер приходитиму сюди щодня. Невідомо, що тобі прийде у голову наступного разу. Тебе треба постійно охороняти.

– Ти не Анджел. Ти справді земний янгол, тільки без крил. Уже вкотре рятуєш мені життя.

– Ну ти теж не Зоряна. Ти найгарніша земна зіронька, що одного дня спалахнула мені так яскраво.

Ми притулилися одне до одного і ще довго споглядали за приходом світанку.

Мені було так добре і затишно біля нього, що я на хвилину забула про всі проблеми і негаразди.

Аж ополудні я нарешті спромоглася розпрощатися з Анджелом, пообіцявши йому, що більше нічого з собою не зроблю. Після цього вирішила навідатися до будинку тітки Поліни. Все-таки дуже хотіла порозумітися зі Сніжаною, тому щиро вірила, що вона зможе мене пробачити. А якщо й ні, то просто хочу ще раз перед нею вибачитися. Крім того, мене дуже непокоїв стан тітки Поліни і ті жахливі подробиці з її минулого. 

Не поспішаючи, я пішла до свого будинку. Та як то кажуть, навіть звичайна дорога додому не може обійтися без пригод. Я зупинилася біля світлофора і стала чекати, коли перемикнеться зелене світло.

Аж раптом якась маленька дівчинка вирвалася вперед і почала бігти прямісінько на дорогу, незважаючи на те, що горіло ще червоне світло. Не знаю, чим я думала у той момент. Але мої внутрішні інстинкти спрацювали значно швидше, ніж тверезе мислення. Тому я, не думаючи про наслідки, кинулася бігти просто за нею. І саме вчасно! Я встигла відштовхнути її майже в останній момент до того, як над’їхала чергова машина. А мене саму несильно зачепив автомобіль. Та це лише царапина...

Мама одразу ж кинулася до наляканої дівчинки. Як виявилося, дитина загубилася і намагалася самотужки знайти батьків. Якби не я та не крики оточуючих, її могли б взагалі не помітити серед цього скупчення людей.

Десятки перехожих зійшлися навколо нас і щось наввипередки говорили. Та серед цього галасу я добре розчула лише один голос... голос Сніжани.

– Зорянко, люба, ну чим ти думала, коли кидалася під машину? Ти ж могла загинути! – схвильовано говорила подруга.

– Та не хвилюйся! Нічого зі мною не сталося.

– Але ж могло статися! Більше ніколи так не роби. Чуєш? – вона посварилася на мене пальцем.

– Сніжано, пробач мене! Я справді не хотіла, щоб твоя мама постраждала. Мені дуже соромно за свій вчинок.

– Та перестань! Я вже давно тебе пробачила. Це ти мені пробач, що навіть нормально не вислухала тебе, а одразу почала в усьому звинувачувати.

– То що, ми друзі? – я простягнула їй руку.

– Звичайно, друзі! – вона міцно обняла мене.

В цю мить мені здалося, що я помітила серед натовпу Дем’яна. А, може, це знову просто марення?

Весело перемовляючись, ми пішли додому. Як же все-таки добре, що в мене є така хороша подруга, яка завжди вміє підтримати. Якби не вона, то навіть не знаю, чи я б змогла пережити смерть батьків. 

Ми вже майже дійшли до будинку, як раптом у мене задзвонив телефон. Ну знову дзвінок з того номеру. Ні, зараз він таки скаже мені, де Олівія. Інакше, я нізащо не буду грати за його правилами.

– Чого тобі треба? – почала кричати у слухавку. – Я все зробила, як ти просив. У мене зовсім не залишилось близьких людей. Та й взагалі не залишилось нікого. Тож тепер кажи, де моя сестра?! Де???