Глава 2

Самі собою на очі набігли сльози. Яка ж я була сліпа? Тепер мій шанс навчатися в школі мрії проґавлений. Сльози капали на папір залишаючи там плями, а самі сльози навіть і не думали зупинятися.

- Стоп, заспокойся, Карлі, ти не нямля! 

Я прихопила всі ті листи та пішла додому, знаючи що мама точно мені допоможе.

Другий дім виглядав майже так само як і той з якого ми поїхали. А чому ми поїхали мама мені ніколи не розповідала та й не розповість, напевно. 

Поки йшла додому думала над всіма листами і не знаю чому але мне охопила така злість і ненависть, що якби хтось попався б під руку то вмить би спопелився. Сльози на очах навіть і не думали зупинятися і лише прибували з новою силою. Зі злості гупнула ногою в землю так наче когось била і в цей удар влила всю свою злість і тут мене очікував сюрприз. Як тільки нога торкнулася землі появилася велика тріщина, яка йшла далеко вниз. Від побаченого ледве не стало погано, але все ж таки зі мною сталося таке вперше тому я знепритомніла.

Коли відкрила очі то перше що побачила так це гілля дерев що звисали наді мною. Незабаром і пам'ять повернулась, а тріщина в землі і не зникла. Не знаю чому, але захотілося подивитися на свої долоні та ноги. І на мій подив вона ніяк не змінилися

"Це добре, але потрібно бігти додому, якщо мене хтось побачить то мені кінець"

Бігла я, як антилопа навіть не озираючись назад, ще чуть-чуть, я вже бачу наш будинок. Залетіла додому я як вихор чим ледве не збила когось. 

"Потрібно трохи повільніше, заспокоїтись"

- Вибачте, ви не знаєте де мама?

- Вона зараз в залі

Але на місці мене не було, я вже наближалася в залу де сиділа мама. Як завжди величної міс Йогансон. Хоч їй уже і тридцять п'ять років але довге темне волосся до пояса було як в молодості. І обличчя не змінилося хоча і появилося декілька непомітних зморшок. Раніше мама була інша, я не знаю чому але зараз вона стала як та змія. Ну якщо говорити точно як справжня слизаренка. Я схожа на маму, так само довге темне волосся в деяких місцях із білими пасмами і модельне обличчя, а також біла шкіра як у мертвяка. Скільки б я не загоряла на сонці але колір зовсім не міняється

Зараз же пані сиділа в кріслі, як завжди з рівною спиною і читала книгу. А коли я зайшла до кімнати, то відклала її та почала уважно дивитися на мене, я вже до такого звикла тому для мене це не було в новинку. 

Побачивши на моєму обличчі схвильованість і занепокоєння то підійшла до мене та обняла. Мені зараз просто необхідна була підтримка єдиної рідної людини у світі. Так уже склалося що крім мами більше родичів у мене не було, на жаль. 

- Донечко, що сталося?

Вона прикликала слугу і той приніс чаю. А я ж сіла на крісло напроти неї та все детально їй розповіла по все що сталося. Вона слухала мене уважно і деколи кивала головою. Під кінець розповіді сльози вже було не спинити і мама знов мене обняла. 

Через кілька хвилин слуга приніс дві чашки з яких парувала рідина. Мама взяла свою чашку, а другу дала мені. Дівчина поклонилася та вийшла залишивши нас двох. 

- Я розумію що Хоґвортс для тебе дуже важливий, тому буду старатися щоб ти була потрапила

- С-справді? 

- Так, можеш поки що піти в кімнату, а я поки що зв'яжусь із директором школи

- Гаразд

Повільно, але я пішла не в кімнату, а поки на кухню. Там була кухарка Міра, яка при вигляді мене ніби злякалася. 

- Добрий вечір, міс Йогансон

- Здрастуйте, Міро, ви не проти якщо я візьму собі в кімнату їжі? 

- Не проти, якщо ваша мати дозволила.

Я взяла коробку печива, чай та відеречко морозива. Подякувала Мірі, та пішла до себе у кімнату. Поки йшла в кімнату то ледве не впустила чашку, але так пройшла успішно. Моє містечко, тобто моя кімната була зроблена в такому стилі як і весь дім. Темний камінь зі всіх сторін, а на підлозі м'який килим. Також біля стіни було велике ліжко з багатьма подушками. А біля інших стін були стелажі із книгами.