Зозуля

Глава 5

Пройшовши до кінця вулиці, звертаю направо. І від подиву аж рота відкриваю. В кілометрі від мене розташована обкладена червоною керамічною цеглою будівля, на якій майорить прапор. Вікна замінені на пластикові. Замість штор через скло видно вертикальні жалюзі. Двері теж модернові. Аж заходити страшно. Схоже, це та будівля, яку я шукаю. Біля порогу все викладено плиточкою. Справа і зліва створені клумби, на яких буяють троянди різних кольорів. Від їх буйства та запаху втрачаєш почуття реальності.

Чимчикую полем, де взагалі немає трави. Як таке може бути? За кілька кроків трава ледве не до пояса, а тут… тут вона чи то так викошена добре, чи взагалі не росте.

Втягую в себе якомога більше повітря і йду до будівлі. Прочиняю двері й заходжу всередину. Всюди євроремонти. Стіни оброблені короїдом. За столом сидить дівчина в сукні в горошок. Волосся жовтого кольору. Певно хотіла перефарбуватися в блондинку, але чи то перетримала, чи то перед фарбуванням не освітлювалася.

- Доброго ранку! – вітаюся, підійшовши до столу.

Дівчина невдоволено відриває очі від монітора. Кілька секунд оглядає мій одяг, а потім повільно підводиться.

- Доброго ранку! – ледве не кланяється. – А ми на вас чекали…

- На мене? – здивовано округляю очі.

- Зараз доповім про вас, - усміхається дівчина й кидається до кабінету шефа.

Оглядаю табличку на дверях, де написано «Голова ОТГ – Мясистий Іван Тихонович». А тим часом двері прочиняються й на порозі з'являється велетень з округлим животом. Він театрально складає руки перед собою й усміхається.

- Ми вас очікували з самого ранку, - говорить він. – І дуже щасливі, що ви завітали до нас з дружнім візитом.

Як це розуміти? Який дружній візит? Вони взагалі про що?

- Все готово, - шепоче шефові дівчина в сукні в горошок. – Прошу!

Він жестом запрошує до кабінету. Заходжу й ледве не падаю від подиву. Весь стіл вставлений тарілками та склянками. Чого тут лишень немає. Від смажених качок до холодцю.

- Маргарито Сергіївно, - голова ОТГ по-хазяйські потирає руки, - перед тим, як оглянути все, пропоную підкріпитися.

- Я не Маргарита Сергіївна, - говорю прямо.

А Іван Тихонович саме вхопив пляшку й почав наливати в склянки коньяк. Його обличчя видовжується. А очі розширюються на округлому обличчі. Коньяк так і ллється через вінця склянки.     

- А хто ви? – запитує він, перехиливши пляшку.

На білосніжній скатертині утворилася коричнева пляма, яка збільшувалася з кожною годиною.

- Радославська Марія Ігорівна, - представляюся. – Матір однієї з учениць тутешньої школи. І я б хотіла обговорити з вами умови навчання дітей та шкільний стадіон.

- Який стадіон? – грюкнув він пляшкою з коньяком по столі. – Миросю, а йди-но сюди!

- Той стадіон, де випасають в обідню перерву корів, - фиркаю невдоволено.

Двері прочиняються і до кабінету зазирає дівчина в сукні в горошок.

- Так, Іване Тихоновичу! – усміхається вона, але побачивши, що я не сиджу за столом, відразу прибирає посмішку. – Жарке подавати?

- Ти з чого, дурна твоя голова, взяла, що це спеціаліст Держпродспоживслужби з області? – ричить він, вливаючи зі склянки коньяк назад до пляшки. 

- Так… вона така стильна… я й подумала…

- Ти дурепа? – ричить він й коньяк знову проливається на скатертину. – Прибирай тут все!

І поки Мирося в сукні в горошок прибирає зі столу, Іван Тихонович важко дихаючи, підходить до вікна та дивиться на викошену місцину.

-У нас в селі лише пів року, як створили ОТГ, - говорить він. – Ви по змаху руки хочете, щоб вам і стадіон сучасний збудували. І школу відремонтували. І…

- Так перенесіть в інше місце тирло, - пропоную йому.

- Куди? – озирається він на мене.

- Та хоча б і сюди, - вказую рукою на територію навколо будівлі. – Тут же скільки місця. Чого діти мають займатися там, де перебувають корови?

- Люба моя, - шипить він з загрозою в голосі, - то може мені йти оті пластикові пляшки збирати? Чи папірці вибирати з трави? Вас в школі скільки батьків. То візьміться та викосіть, вигребіть ту територію. Я вже говорив вашим попередникам і вас скажу те саме. Поки не навчите дітей не смітити там, де живете, не бачити вам сучасного стадіону, як своїх вух.   

- Тобто я вас правильно зрозуміла? – перепитую в нього. – Кошти на стадіон є. Вся справа в тому, що діти не цінують те, що для них робиться?

- Та немає коштів… немає…

Він аж червоними плямами покрився від напруги та роздратування.

- То може менше столів накривайте, - вказую на Миросю, яка вже прибирає останні тарілки, – та ярмарку якусь проведіть. Підіть по фермерах…

- Овва! – хмикає він. – Мирося, ти чула? Я маю милостиню просити для їх дітей. Ви вчити мене надумали, люба? Може у вас освіта відповідна?

- До чого тут освіта?

- То якщо не має освіти і досвіду, то не пхайте носа куди не потрібно, - сичить Іван Тихонович. – А зараз покиньте мій кабінет. Негайно! В мене купа роботи. Не заважайте працювати.

Отетеріло поглядаю на можновладця. І в мене таке непереборне бажання придушити його. Аж руки сверблять.

Але нічого не говорю, а просто виходжу з кабінету та будівлі. Роздратована повертаюся до будинку батьків Ярослава. Дорогою весь час натрапляю на людей, які розглядають мене, ніби я якась вишенька на тортові. А погляд зупиняється на кривій вивісці «Салон» в обдертій будівлі. Що це за салон?

Поспішаю додому дуже швидко. Ще підфарбуватися потрібно. Та волосся укласти. Добре, що свекра та свекрухи в будинку не було. Певно пораються десь в городі чи садку.

Рівно о десятій вискакую за хвіртку й помічаю новеньке авто, яке зупиняється біля мене. То у Ярослава тепер нова машина? Оце новина!

- Я розумію, що тобі все одно коли потрапити до магазину, - опускає він скло зі сторони водія. – Та я запізнююся на нараду.

Сідаю до автомобіля й він миттєво рушає. Їдемо мовчки. А про що ще розмовляти. Я ніяк не можу прийти до пам’яті. І все через те, що він має автомобіль, але не зустрів мене вчора.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше