Глава 6

Спокійно спостерігаю, як Мясистий розмахує руками, пояснюючи високому, як шпала, сільському поліціянту про завдані нами збитки. Чоловік потирає вуса й прямує до мене.

- Громадяночко, може поясните, що це за розбій посеред білого дня ви тут влаштували? – звертається він до мене, взявши під козирьок. – Сержант Юхименко.

А через розбиті шибки за нами спостерігають перелякані гості з області.

- Вже більше року батьки оббивають пороги цього закладу, просячи дати кошти на стадіон для школи, - промовляю спокійно, помічаючи як із-за парканів визирають мої помічники, які побачивши «бобік» поліціянта кинулися в розсипну. – А оцей… при посаді все тилдиче «грошей немає». А де дітям гратися? На старому стадіоні трава по пояс. Вовки увечері виють. А вдень корів випасають. Не дуже теж можна м’яча поганяти. От вони й гралися ось тут. А в шибки попали м’ячем випадково.

- Ти що несеш? – кидається до мене Іван Тихонович. Його аж коробить від злості. – Ти спеціально м’ячі у вікна гилила…

- Заспокойтеся, пане Мясистий! – зупиняє його сержант. – Розберемося у відділку поліції.

- Що там розбиратися? – гарцює Іван Тихонович. – Її потрібно до в’язниці саджати за… за замах на життя…   

- Ну не перебільшуйте вже, - повертаюся до нього. – Ніхто вас не збирався убивати м’ячем. Я ще таких історій вбивства не чула. Та й яким це має бути м’яч, щоб убити вас?

- О! – тицяє він у мене пальцем. – Оці слова запиши. Внеси в протокол. Негайно! Це вже погроза. Погроза, Петрович!

- Їдьмо до відділку, громадянко! – наказує сержант. – Пройдете самі чи вдягти на вас кайданки?

- Та її потрібно не лише кайданки, а й гамівну сорочку, - кидається Іван Тихонович.

- Я визнаю свою провину й готова нести покарання, - відповідаю спокійно. – Та моя справа жива. Якщо нічого не вигадаєте, то мої послідовники повернуться завтра.

- Що? – очі Мясистого налилися кров’ю. – Петрович, ти це чув?

- А що Петрович може відповісти? – усміхаюся. – А що з дітлахів візьмеш? Вони неповнолітні…

- Прошу! – вказує мені напрям до авто сержант.

Проходжу мимо м’яча, миттєво підхопивши його, й сідаю на заднє сидіння. Поліцейський ще про щось довго розмовляє з Мясистим і нарешті сідає за кермо.

- Нащо ви так? – буркає, поглядаючи на мене в дзеркало заднього виду. – Це ж державна власність… Відповідати доведеться…

- Їдьте до шкільного стадіону, - промовляю спокійно.

- Нащо? 

- Покажу вам, де діти уроки фізкультури проводять, - дивлюся прямо в дзеркало.

Він зітхає, але розвертає авто й їде до будівлі школи. Вже вечоріє, тож біля стадіону нікого немає. Петрович зупиняє «бобік» й відчиняє мені дверцята. Вибираюся з авто й жбурляю м’яча прямо в купу коров’ячого лайна.

-В школі грали у футбол? – повертаюся до нього.

- Ще й нападаючим був у команді, - вихваляється сержант.

- Покажіть, як голи забивали, - вказую пальцем на м’яча.

Він поглядає спочатку на м’яч, потім на своє начищене до блиску взуття й невдоволено хмикає.

- Не бажаєте бруднитися? – запитую здивовано. – Уявіть, що я вчителька. Вам це уявити буде легко. На мені спортивний костюм. І вчителька вам наказує. Чого стоїш? Пасуй!

Петрович хитає головою.

- Я зрозумів, - промовляє голосно. – Ось тільки оця вистава там не потрібна була. Ви ж розумієте, що мені протокол складати потрібно буде. Оцінювати збитки, які ви завдали будівлі, яка знаходиться на державному балансі.

- Ви ж наче не погана людина, - звертаюся до нього. – То зробіть щось…

- А що я можу зробити? – знизує плечима Петрович.

- У вас діти є? – запитую чоловіка. – До цієї школи ходять?

- Двоє, - зітхає. – Соромно зізнатися. Та ми всі мовчимо.

- Ви ж при виконанні, - промовляю до чоловіка. – І можете якось вплинути на вашого голову ОТГ.

- І як я можу на нього вплинути? – запитує чоловік. – В мене зв’язані руки.

- Просто внесіть до протоколу, що Мясистий Іван Тихонович був у стані алкогольного сп’яніння і йому здалося, що на будівлю ОТГ було скоєно розбійний напад. А насправді діти просто мирно грали у футбол біля будівлі. Не пропишете ви, доведеться звертатися на телебачення…

- Вечір добрий! – почулося в мене за спиною незнайомий голос.

Повільно повертаюся на голос й помічаю невисокого чоловіка міцної статури, за яким ховався один з дітлахів, які були зі мною біля будівлі.

- І тобі не хворіти, Семеновичу! – привітався сержант.

- А ми тут вирішили з батьківською громадськістю, що станемо на захист жінки, - промовив він, вказуючи кудись назад. – Вона для наших дітей старається, а ми мовчимо. Петровичу, без образ, але жінку доведеться відпустити. Інакше спалимо ту будівлю Мясистого вщент. Все село не посадиш до в’язниці.

Переводжу погляд і бачу ще з десяток батьків, які поспішають до шкільного стадіону з різних сторін села. Хтось вже й вилами озброївся.

- Тихо, - кладе сержант руку на зброю. – Заспокоїлися всі. Ніхто нікого до камери не саджає.

І тут зчинився лемент такий, що в мене вуха позакладало. Жінки почали щось кричати, чоловіки сваритися. А я лише знайшла поглядом найстаршого з моїх помічників і щиро посміхнулася. Він підморгнув мені у відповідь.

Після спільного збору односельців, додому повертаюся вже майже в темряві.

Позаду чути гул автомобіля. Мене освічує фарами. Відскакую на обочину. Авто обганяє мене й зупиняється. І за кермом виявляється той, кого бачити хотілося б в останню чергу. Іван Тихонович власною персоною. Він опускає скло й очікує поки я не порівняюся з ним.

- Є розмова, - говорить він.

- Немає про що говорити, - відрізаю швидко, прямуючи далі.

Він спрямовує авто прямо переді мною, загородивши шлях. Відчиняє дверцята й ледве вибирається з машини. Озираюся навкруги. Всюди темно. Навколо ні живої душі. Коліна потроху починають тремтіти.

- Фінансування на побудову сучасного сільського стадіону можна виграти, - говорить він плутано. – Міжнародна німецька компанія пропонує гранд для побудови стадіону в сільській місцевості. Школа підготує проєкт на цей гранд. А мені потрібна ваша допомога.