ПРИГОДИ ПОТІЧКА. Сміливіший за всіх на світі

У обіймах Щастя Лизанка та ведмедик проспали до самого ранку. А  день, що прийшов пообіцяв бути ще теплішим. Ведмедик думав: «Мої мама, братики та сестрички вже  давно мали прокинутись, отже скоро ми знайдемось».

День справді був теплішим, але разом з тим і голоднішим. Ло  просив свого животика не бурчати, проте животик наполегливо сердився вимагаючи їжі. «І де шукати ту їжу?» – пробурмотів ведмедик.

– А що ти любиш більше? – спитала Лизанка.

– Їсти.

– Тоді, що ти любиш найбільше їсти?

– Те, що мені приготує мама.

– Такий великий, а такий безпорадний.

– А ти… а ти така… Лизанка,  – насупившись відповів Ло.

– Я точно знаю, що дома вирощені огірки моєї маленької господині найсмачніші в світі.  А ще – шматочки свіженької картоплі й помідори…

Ведмедик  слухав  й нарешті промовив:

– Знаєш, огірки я точно не люблю.

– Тоді, солодкі ягідки ти, певно, любиш?

– О-о-о, якщо солодкі, то люблю, це точно. А де їх взяти?

– Де? Ну… мені їх завжди давала Зірочка, прямісінько до ротика. Я лоскотно облизувала її пальчики, а вона тоді сміялася і давала ще.

– Зірочка?

– Так, Зірочка – це моя маленька господиня.

– Та ні. Зірочка –  це моя чарівниця! І… я відкрию тобі секрет, тільки ти нікому не кажи, добре?

– Та добре, добре… кажи вже.

– Я, насправді, не загубився. Я дуже сміливий ведмедик, – гордо говорив Ло, аж зашарівся, – бо пішов у пошуки маленької чарівниці.

– А її що, вкрали?

– Та ні, вона пішла до Джерельця, яке живе у Лісі й не повернулась.

– Як так?

– Ось так. Може цей Ліс зачарований?

– Може.

«Бр-р-р-р-р!…»

– Що  це? – сахнувшись  спитав Ло.

– Не  знаю, – боязко, помахуючи хвостиком,  відказала Лизанка. Стихло. – Так от,  – продовжив Ло…

«Бр-р-р-р!…»

– Та  що це!? Мені страшно, – промовив  та прикрив очі лапками, ховаючись за Песікою.

– А я знаю!? Думаєш, я знаю!?

«Бр-р-р-р!… бр-р-р-бур-бур-р-р!…»

– Гав-гав-гав!… – загомоніла Лизанка, сподіваючись налякати  Бр-р-р. Так воно і замовкло.

– Вилазь,  – промовила Лизанка до ведмедика.

– Що, уже все?

– Все-все… а казав, що сміливий.

– Я, та я… сміливіший за всіх на світі. Але цей Бр-р…, трішки мене налякав.

Ведмедик  розплющив очі, опустив лапки на живіт  й оглянувся довкола.

«Бр-р-р, бур-бур- р-р-р!…»

Та  так голосно Бр-р… пробуркав, що Ло зірвався з місця й побіг  до найближчого куща. Але Бр-р…, наче, його переслідував.

– Ло! – гукнула Песіка, – я знаю хто це.

– Хто? – у відповідь почулось з-за куща.

– Твій животик.

Ло  підвівся, подивився на себе і стиха  промовив: «Ну, і  чого ти розбуркався?»

– Лизанко, він каже, що хоче їсти.

– Мій також. От би тепер опинитися  поруч Зірочки. Мабуть, вона мене вже шукає…

– Що, і ти шукаєшся?

– Та шукаюся, шукаюся…

– А у твоєї Зірочки є уява?

– Є.

– А як її звати?

– Кого?

– Уяву твоєї Зірочки?

– Веселка?

– Оце так…

Вони  так заговорилися, що геть забули про голод. Навіть Бр-р-р… уважно слухав, не перебивав.     

Кольорові олівці так захопилися малюванням, що вже не могли спинитися. Простий олівець підплигнув, покотився, покотився...  перекинувся з боку на бік й звідки не візьмись, у нього з’явилися ніжки  та ручки. Почав своїм гострим носиком щось малювати.  А його братики вистроїлися в шеренгу, мов кольорові солдатики, і рушили до нього, приспівуючи:

Ми  кольорові олівці,

Чарівні, чарівні.

Казку будемо малювати.

Щоб було діткам,

Що  читати...

Ми  кольорові олівці,

Чарівні, чарівні.

Казку будемо малювати.

Щоб було діткам,

Що  читати...