ЧАРІВНИЙ ЧАЙНИЧОК. Дивний аромат

З поверненням Світлинки у кімнаті посвітлішало та й у душі також. Вже через деякий час, як тільки-но зійшов сніг і зацвіли перші  квіти, Зірочка з друзями побігла до Галявини. Позаду неї, попід самою горою,  щороку Джерельце  народжувало  новий Потічок. Усі Потічки бешкетники – лише те й роблять, що від мами втікають. Зірочці подобалась чиста Дрежельна водичка, а надто – Чайничку. Адже цієї весни він уперше прийшов з дівчинкою наповнити себе чарами.  

«Якщо налити  аж до носика, то вистачить надовго і мені, і Відображенню, і Квіточці…» – думав Чайничок.

А Галявина цілу зиму спить в обіймах коханого Лісу. Протягом  цього часу він любляче дивиться на свою сплячу красуню. Але це  варте весняного поцілунку, який триватиме протягом літа й, навіть, осені.  Сніг  ніжно голубить землю й  захоплено ковтає кожну краплину вологи. Вибирається з-під  нього  вередливими рухами струмочків, аби відпустити їх погуляти своїми просторами. Земля любить, коли сніг розтікається по ній, розповзається… Бо тоді вона поглинає його кожним своїм корінцем.

От  і тієї весни Галявина прокинулась та стала дбайливо гладити Ліс сонячними променями та промінчиками. Пестила кожний дотик його дерев’яних пальчиків й на мить завмирала, саме тоді, коли він почав шепотіти до неї молоденькими яскраво-зеленими листочками. Вона підкладала вушко і ловила кожен подих, який дмухав все сильніше й сильніше.

Невдовзі Галявина зустрічала своїх діточок-квіточок. Вони поволі, але з великим бажанням: поцілувати Сонце, піднімали свої рученьки та голівки з-під принишклого зимового холоду. Дітки віталися з мамою та майоріли кольорами у квітковій весні. Вони гралися з росою,  вітром, дощиком… Але надто любили вилазити з своїх ліжок вночі –  нишком від мами, аби помилуватися зорями.

Якось вночі, Конвалія  розчула розмову зірок про чудову квітку, яку того літа мала народити мама. «Наша мама вагітна?» – подумки спитала себе Конвалія й заснула. А зранку побігла до мами й спитала:

–  У нас буде сестричка?

– Так, моя люба, –  відказала Галявина.

– Вона народиться красивішою за мене?

– Вона народиться особливою, як і ти.

– Так само пахнутиме як я?

– Так само п’янко, але інакше.

Пройшло небагато часу: рівно стільки, скільки  мами чекають на народження дітей. І ось, серед зеленої трави, в різноманітті  квітів  постала маленька Квітка. Старші діти з подивом дивилися на неї, а мама змінювала пелени ранковою та вечірньою росою.

«Нічого особливого в ній нема,   – думали дітки, – таке саме стебельце, пелюсточки й пуп’янок, який звивається  маленькою, ледь помітною голівкою. Навіть очей її не розгледиш, ні носика. І що вона від нас ховається?»

Квітка  росла собі й настав час, коли розквітла. Тої миті вітер мало не задихнувся ковтаючи її запах. Він розносив його повсюди. На неї всім було цікаво подивитися, торкнутися… Квітка присоромилася від такої уваги й стала багряною. Врешті-решт, запах  донісся до підвіконня Зірочки, де вже кілька днів, як оселився Кактус.

Чарівний Чайничок  уперше побачив таку дивну квітку й з цікавістю роздивлявся її, поки щось не вкололо його довгий носик.

– Боляче!  – вигукнув він.

– Вибач, я не хотів тебе вколоти.

– Не хотів, але вколов, – жалівся Чайничок.

– Дай я погладжу те місце, де болить.

Чайничок  оглянув його  з усіх боків  і промовив:

– Знаєш, та нічого, я сам винен, бо аж занадто цікавий. А чого це в тебе так багато голок?

– Я сам над цим задумуюсь, – похнюплено відповів Кактус, – усі квіти, як квіти: з листочками, стеблинками, а я… певно, помилка природи, – відказав.  

Раптом  між його голок скотилась  сльозинка й повільно присіла  на підвіконня.

– Та не засмучуйся. У природи не може бути помилок, – зауважив Чайничок.

– Правда?

– Звісно.

– Але я навіть не квітну.

– Усе ще попереду.

Тоді до них прилинула Світлинка. Всім своїм літнім сяйвом  постукала в шибку. Шибка відчинилася подихом вітру.  В кімнату зайшов  дивний гість – аромат.

Тої миті, голки Кактуса  змінилися в  кольорі –  засвітилися. Він глянув кудись далеко і спитав у Світлинки:

– А що там?

– Де?

– Там далеко, – показував Кактус.

– Там живе Ліс і його Галявина.

– То це вони так гарно пахнуть?

– Ні, це у них народилася незвичайна квітка.

– Яка?

– Незвичайна.

– А яка це незвичайна?

– Дивна.

– А яка це дивна?

– Цікава.

– О-о-о-о… Цікава. Цікава, напевно, прекрасна?