ГЛАВА 10

Ні! Не відчуваю! Але тіло ще тепле, машинально накидаю стазис – потім розбиратися будемо.

Хто ж тебе так, мила? І чому принц залишив одну, де він сам запропастився? А раптом і він... ой. Одним нареченим менше. Торіє, вибач.

Гаразд, лускатого не шкода, а ось дівчину перенести б куди... напевно, під нагляд Аалза. Ух, важка...

 – Ой, та що ж це таке! – лунає тоненький голосок з істеричними нотками.

Від несподіванки ледь не випускаю свій вантаж з рук. Акуратно поклавши наречену на кам'яну підлогу, оглядаюся.

Твою ж вогняну фею! Джайна! Напівпрозора, так і світиться... дух, чи що? Все-таки прибили нещасну?

Дивиться на власне тіло, з очей ллються примарні сльози...

 – Джайна! – гукаю. – Що з тобою трапилося?

 – Ти мене бачиш? – скрикує.

Киваю.

 – А там ніхто не бачив, – махає рукою назад, вказуючи в напрямку балу. – Я намагалася на допомогу покликати!

 – Що сталося? – повторюю.

 – Дракон! – знову заливається сльозами.

 – Принц? Райнар?

Киває часто-часто.

 – Що він зробив? Навіщо?!

 – Я не знаю. Я не зрозуміла! Кликав, так красиво казав, і... я подумала, я йому справді цікава, і... навіть згодна була, і...

Продовжуючи гикати, бурмоче незрозуміло:

 – Ходили, ходили, він все питав... неясне... а там двері замкнені, старовинні такі... красиві, і... він лаявся, і пішли назад, а тут спалах! Невже я його чимось розгнівала? За що він так зі мною?

Невже наш драконище ще й маніяк?! А раптом його мета – позбутися усіх наречених, зіпсувати братам шанси одружитися на сильних чарівницях? Знати б ще, якої сили дар у Джайни... Гаразд, розберемося. І це ж скільки він дівчину катакомбами-то водив?!

 – А сам де?

Мені з ним ще під видом Ерлен зустрічатися. Та якось не хочеться. Якщо вже наречену не пошкодував, то що зі служницею зробить? А може, бабій – це прикриття?

– Не зна-аю! Що тепер буде? Я померла? Так?

 – Сподіваюся, ні. Постараюся з'ясувати, що до чого.

 – Куди ти мене тягнеш?

 – У надійне місце.

 – Т... Темна Анабель?!

Ну ось, від привидів нічого не приховаєш.

 – Тільки не пробовтайся нікому, добре?

Знову часто киває, в очах начебто навіть надія.

 – Як вас називати?

 – Та можна просто Ані.

 – Ох, а як же мій маленький! – схоплюється раптом.

 – Хто?

Дівчина бентежиться, опускає голову.

 – Просто... я з собою тваринку взяла. Ну, не могла його залишити. Не знала, чи можна на відбір, а тут – такий древній замок, сховаєш і ніхто не знайде... самі дракони його і до половини не дослідили.

Це точно. До десятини, я б сказала.

 – Віверну? – піднімаю брову.

 – Ні що ви! – відмахується. – Яка віверна! Ларик маленький і нешкідливий. Піду гляну, де він там!

І перш ніж встигаю відповісти, наречена розчиняється в темряві.

Зітхнувши, знову беруся за тіло, що мені дісталося. Швидше згвинтити звідси, бо ще заявиться маніячелло, вирішить, ніби і свідків треба б усунути. А дух до тіла всяко повернеться, поки зв'язок не обірваний.

 – Ти що робиш?

Здригаюся від різкого вигуку, обертаюся. Знову хлопчисько зі своєю Бель, зовсім однаково схилили голови на бік та спостерігають.

 – Що з нею сталося? Ти бачив? – питаю в свою чергу.

Знизує плечима – схоже, не бачив, самому цікаво. А взагалі молодець, не злякався, заступитися готовий.

 – Допоможеш мені? – додаю.

Його б теж під нагляд Аалза визначити. Заодно, може, дізнаюся, звідки це чудо тут... завелося.

 – Що ти хочеш робити? – дивиться з-під лоба, підозріло.

 – З'ясувати, що тут відбувається. І спробувати допомогти дівчині.

 – Вона мертва?

 – Поки не знаю. Дуже схоже на якийсь магічний вплив.

 – А ти що ж, розбираєшся?

 – Трохи.

 – І мені здалося, що... магічний.

Хм, він ще й магію відчуває? Дуже цікаво.

 – Бери за ноги, а я голову притримаю, – пропоную, з тугою представляючи, скільки її перти. І крізь стіни ж не протягнеш!

 – Бель, давай, допоможи, – киває хлопчисько віверні.

Та з цікавістю наближається. Тицяє носом, чхає. Сяк-так піднімаємо дівчину – я під пахви, хлопчисько за ноги, віверна підтримує носом п'яту точку. Призвичаємося, пересуваємося. Начебто навіть більш-менш швидко.

 – Я Ані, – представляюся.

 – Зем, – зиркнувши, відповідає.

 – І давно ти тут мешкаєш, Зем? – питаю, поки тягнемо наречену по коридорах.

 – Так ось із початку відбору. Тітці не дозволили взяти мене з собою, а залишити не було з ким.

 – Тобто ти тут ховаєшся? Вона служниця?

 – Угу, – киває, але, здається, з деякою затримкою.

Ну не наречена ж, справді!

Не тисну поки, щоб не замкнувся.

 – А Бель?

 – Бель моя, – йоржиться відразу.

 – Так я ж не відбираю, – посміхаюся. – Просто ім'я цікаве.

 – На честь Темної Анабель, – відповідає похмуро. – Ти знаєш, що колись вона жила в цьому самому Мерсолі?

Чи мені не знати. Добре тут напівтемрява, а світити ліхтариком у хлопчака не виходить: руки зайняті. Тому здивування цілком вдається приховати.

 – Чула щось, – відповідаю обережно.

– Вона моя далека родичка! – повідомляє гордо.

Закашлюється. Оце новина! Не було в мене родичів, а якщо і були всілякі багатоюрідні, давно вже всі про те забули!

 – А вона в курсі? – хмикаю.

 – Має бути, – впевнено відповідає хлопчисько. – Я думаю, якщо вона десь і з'являється, то тільки тут.

 – І навіщо ж вона тобі?

 – Не твоя справа! – хмуриться.

Ну, гаразд, коли не моя. Тупотимо якийсь час мовчки: наречена ніби й струнка, і не важка, а все одно вага відчувається. Роздумую, чи відкритися хлопчику, щоб вивідати його таємницю, або краще себе не підставляти.

 – Мені не можна далі, – зупиняється раптом.