13

Їхали не довго, бо після останньої поїздки на весні дороги такі підлатали. Чи то вибори так діяли, чи просто збіг обставин. Але, так саме але, я вже казав, здається, що не вірю в збіги.

Олег ще прокручував в голові вчорашній день, принаймні за київським часом, бо там під «Дугою» явно час плинув по іншому.

— Ні, ну ти прикинь, – не вгавав він, – Це ж поміччю цього гаджета можна зробити, що хочеш, хоч атомну бомбу, хоч мільйон бакінських. Прямо волшебна паличка. Навчиш програмувати, чи що ти там коїш?

— Ні, вибач, друже.

— Чому? – ні ну точно ображене дитя, ні взять, ні дать. А ще татусь віднедавна.

— Тому. Я сам боюся лишній раз залазити самовільно. А тут ще й тобі давай. Я ж потім замахаюся правити, – я усміхнувся показово. Але насправді, навчити цього важко буде, бо я й сам не знаю, як він працює, так поверхневі знання, і тими Земля нагородила. За що тільки цей бонус, чи може кара.

— Отак завжди.

— Та не парся, я дома вже трохи вивчу цю тему, то вже й тобі атомну бомбу начаклуємо, хоча ні в тебе маленькі, не можна їм радіації. – я вже відверто жартував, хоча подарунок вже Олегові придумував і обдумував.

— Ні, ні, дійсно бомбу лиши собі. А от від готівкового, як то кажеться, завжди раді, – тепер і він сміявся. Ну хоч не ображається, як дитя.

Так і пробазікали всю дорогу, жаль що вона стала такою короткою у часовому розумінні. Хоч виїхали ми й пізніше, але були біля вокзалу ще раніше, ніж того разу. Що ж перед потягом ще й кави поп'ємо.

Тим більше у мене вже визрів деякий план. Ні не той план, що зелений, а план... Реальний план, одним словом.

Тож ми підʼїхали до кафешки, де минулого разу зустрічалися, обговорюючи можливість поїздки. Кафе було забите, близькість вокзалу столиці давалася в знаки. Тож ми підійшли до барної стійки і придбавши кави вийшли надвір.

Небо було похмуре, і холод не зовсім щоб собачий, але все ж мав місце бути. Кава ніби вкрита димом парувала. Що ж добре, що хоч без дощу.

— Треба відписати коханій, – мовив я. Думаючи трохи про інші речі.

— О, про це я чую вперше. Давно разом?

— Та не сильно вже давно і не сильно вже й разом, але точно не геть, щоб окремо і з великими планами на майбутнє. – попри те, що в думках вже починала витісняти все думка про Наталку, я вперто продовжуючи вдавати написання смс,  і підправляв код.

— Як це?

— Ну живемо ще окремо, вона у батьків, я в себе. Так би мовити, зустрічаємось і не більше, на жаль... – я продовжував і «бобик» Олега ставав трохи ліпшим.

— А... Зрозумів, нічого, ось одружитесь і заживете. – Олег усміхався, а як же він усміхнеться трохи згодом.

— Це так. – ось і останній штрих.

Кава скінчилася, мої кодування також. Час прощатися, але чесно бажання не було. Ну от така він людина. З ним весело і просто, а головне можна покластися. Чоловік відповідально відноситься, здається, до всього.

Ми обнялися на прощання, потисли руки і пішли кожен у своєму напрямку. Я до вокзалу, а він до машини.