Сльози, вервиці і шрам

Оленка менше за все боялася обгоріти під вогнедишним сонцем. Не вірилось, що пробив останній час: 99% опіків у Костаса - це гарантована смерть ... Не в майбутньому, а в доступному для огляду сьогоденні: болісна, хвороблива, страшна загибель! Добре, якщо хтось підтримає тебе в момент відчаю і тоді зрозумієш, що ти - коханий і потрібний близьким навіть у приреченому стані. Що ти не даремно тут працював, спілкувався, сподівався, допомагав і чекав!

На жаль, щоб бути героєм - треба мати надію. А щоб мати надію - слід бути героєм!

Оленка летіла на мотоциклі трасою, знову і знову притискаючись до Янніса, зрідка поглядаючи крізь свої розвіяні світлі кучері то на вервиці на правій руці, то на сонце, що заходить - неймовірно, але світ уже за горами.

Оленці, навпаки, здавалося, що світ був як раз там, попереду, коди вони прямують із Яннісом – в лікарні, де Костас бореться за життя… Варто тільки обминути наступний поворот - і сонячний промінь знову освітлив їхній шлях, всупереч волі гірських хребтів, невблаганно розвалених уздовж траси на Афіни.

Ще трохи - і лікарня відчинить свої двері! Дивна мрія - потрапити, нарешті, в лікарню? Але якщо там - кохана людина, то лікарня перетворюється на палац, навіть якщо ти - зовсім не принцеса і туфельку тобі ніхто не подасть ...

Оленка тепер готова була витримати не тільки вид крові, щоб побачити Костаса, і їй не хотілося думати, що ця зустріч - остання за їхнє земне життя. Пісні ж звучали з Оленчиного плеєра, який вона намагалася розташувати так, щоб Янніс теж чув грецьку мелодію мало популярної, але дуже красивої пісні «Σκοτωνω»:

Роздираю на шматочки

Різних вулиць краєвиди -

Там, де жахи по куточках

Кожен крок перелічили...

Роздираю на шматочки

Всі миттєвості і мрії -

Відкривали разом очі

І здіймались на вершини...

Обіцянки роздираю,

знищую всі наші сни -

То ж навіщо, я питаю,

з "нічого" "усе" зробив?

Роздираю Місяць, зорі,

Що очей палають сяйвом...

Не судилося, бо доля

Не дарує нам кохання!

Кажеш, серце віддавала?

Щось в очах замерехтіло...

З усіх сил тебе благаю:

Відійди, бо я загину!

Роздираю на шматочки

Площу Сінтагма, де справа

Ми обійми серед ночі

Розпростерли до світанку...

На шматочки рву примару

У зірках, де шлях у Вічність

Не здолала наша пара:

Ти - пішла, а я - залишусь!

Душа повільно і впевнено рвала на шматочки болючі спогади, не бажаючи миритися з фактом: усе - смертне! Мабуть, крім самої душі - вона безсмертна, як би її не шматували ...

- Скоро приїдемо - бачиш, ми вже в Афінах. Ти втомилася? - запитав Янніс, впевнено кермуючи трасою.

Оленка що є сили похитала головою і відповіла: «Ні!», але все одно її голосу не було чутно через шум на дорогах. Плеєр довелося вимкнути. Під'їжджали до дуже красивого будинку, оповитого туями і смереками, надзвичайно запашними під час літньої спеки.

- Зачекай-но тут - зараз сестрі зателефоную. Якщо вона вільна, то вийде і супроводить нас.

Оленка вдячно проводила очима Янніса - хто б ще так перейнявся її турботами? А над головою шаруділи акації і липи, наприкінці алеї виднівся пам'ятник меценатам.

Відвідувачі мовчки залишали автівки за воротами і поспішали до своїх рідних. Може, дружина Костаса вже тут? Чи здатна вона в такий момент викреслити його з життя? І взагалі - чи знає вона, що з ним трапилося? Якщо не сказати "не тільки з ним" ...

- Марія зараз прийде, - Янніс повернувся, загадково примруживши очі. - Сподіваюся, в твоїй валізці нічого цінного немає?

- Взуття, посуд, грецька косметика, - зітхнула Оленка.

- Далі можеш не перелічувати - бери з собою цей скарб, якщо не хочеш з ним розпрощатися! Що, важко? Кожен свої штани носить сам! - відчеканив Янніс.

Оленка чомусь згадала Михеля в шортах: ось за ким батьки все життя носять штани! Янніс тим часом схопив її баул:

- А ти допоможи донести мою коробку з піцою - почастуєш Марію від нашого імені, у них тільки-но серйозна операція завершилася - ми вчасно прибули до перерви!

- Янні, нарешті! - низенька молода гречанка в білому халаті на ходу зірвала з себе маску. Вони обнялися з Яннісом. - Я так розумію, це Елені з України? - вона не без цікавості подивилася на Оленку, закидаючи голову наверх. Оленка пошкодувала, що взула туфлі на платформі, але перевзуватися ж не будеш? Янніс кивнув у відповідь Марії.

- Здрастуй, Елені! Мене звати Марія і я попрошу тебе вдягти цей халат і маску, інакше не пропустять, - вона миттю рішуче накинула на Оленчині плечі халат і простягнула одноразову пов'язку, а Оленка, намагаючись бути ввічливою, тремтячими руками віддала Марії припасену Яннісом коробку з піцою. Тільки як носити в спеку цю жахливу маску? От ніколи б не думала закосити під медсестру! На щастя, вони швидко потрапили з двору до лікарняного коридору, де панувала прохолода кондиціонерів.

 - Зараз піднімемося на ліфті, - змовницьки прошепотіла Марія, ховаючи голос від луни багатовікових коридорів.

 Оленка поважно поправила маску - їй би ще окуляри на лоб, як у лікаря! Ноги теж затремтіли - добре, що ліфт надійний. Марія вийшла першою, Янніс - за нею, дбайливо подавши Оленці вільну від сумки руку. Він знає, чого їй вартий кожен крок!

Стіни, здавалося, світилися. Когось закривавленого без ознак життя повезли поруч на каталці. Чи-то не Костаса? Оленка приголомшливо зиркнула на Янніса - в його погляді помітно: «Шляху назад немає!»

- Я залишаюся тут, в коридорі, охоронятиму твою безцінну валізку, а ти зайдеш з Марією в палату - сподіваюся, добре себе поводитимеш? - підморгнув Янніс, намагаючись підбадьорити Оленку.

«Отже, Костас у палаті, це когось іншого повезли в каталці," - Оленчине хвилювання переважало жахи.