32.

Женя

Двері мені відкрив плед, з якого виглядав почервонілий ніс та очі. А в квартирі панувала температура духовки. Поки зняла куртку та взуття сім потів зійшло.

- Привіт, як ти? – Заглядаю в очі та намагаюсь обняти хворого. Але він відходить та відгороджується. І як йому пояснити, що зараза до зарази не чіпляється.

- Холодно і голова болить, а так ніби нормально. Не стій в коридорі, заходь. – З цими словами Сергій розвертається та йде в кімнату. Беру рюкзак за йду слідом. Зараз будемо гратися в лікаря.

За дверима маленького коридору ховається квартира-студія. Простір умовно поділений на дві зони. За барною стійкою ховається сучасна кухня. Решту займає спальня-вітальня. Розкладений диван, плазма на половину стіни, робочий стіл з ноутбуком, шафа-купе і м’який килим на підлозі – ось і все, що знайшлось в цій кімнаті. Багато вільного простору, або як зараз кажуть – багато повітря.

Я ще забула один предмет. Біля дивану стоїть журнальний столик, на якому і рід яким неохайною купою складено безліч речей. Книги, блокнот, ручки, брудний посуд, кілька чашок і гора чистих та брудних серветок. Мій внутрішній перфекціоніст перехрестився і сховався в глибині свідомості. Це він ще не бачив кілометр пилюки на підвіконні.

- Тримай, - вручаю Сергію новенький термометр, він вже встиг сісти на диван та закутатись в свій плед міцніше. І поки він міряє температуру знімаю светр і йду зменшувати температуру повітря, не дивлячись на обурення.

А коли я відкрила вікно на провітрювання Сергій нагородив мене таким поглядом, що я вже згадувала, де поклала свій рюкзак. Але шляхом довгої дискусії ми домовились, що свіже повітря обов’язкове для видужання.

Вже зовсім скоро ми зрозуміли чому він так мерз. Тридцять вісім та дев’ять гордо виблискували на термометрі. Тож з криками та обуреннями я заставила цю дитину випити всі пігулки та віддати мені теплу ковдру. Щоб через годину знову вмовляти, на цей раз не відкривати вікно і не зменшувати температуру, бо йому жарко.

Як добре, що придумали пігулки. Вони все зробили самі. В мої обов’язки входила лише моральна підтримка та відра чаю, які я примусово заливала в хлопця. Аня сказала – треба багато пити. Отже буде багато пити, навіть якщо він цього не хоче.

Лише через кілька годин настало полегшення для нас – Сергій заснув. Я видихнула, бо моя психіка вже починала проситися на волю, а хлопцю впринципі сон корисний.

Ще й дуже вчасно мені написала Аня. Вони вже приїхали в пологовий, але поки все проходить добре і вона вирішила написати мені. Скажена жінка, в неї пологи, а вона питає, як в мене справи.

Сестра похвалила мене за правильні дії, посміялась над скаргами і порадила приготувати бульйон, поки хлопець спить.

Я трохи засумнівалась, чи це коректно, лізти на кухню, поки власник спить. Але заспокоїла себе тим, що це ж кухня, а не шафа.

На цьому почалась нова частина пригод. Так склалось… Що… Загалом… Готувати я не вмію. Від слова зовсім. Мій максимум це нагріти їжу в мікрохвильовій  або на сковорідці. Тому що в нашому будинку кухня це територія бабусі. З великим небажанням вона може туди впустити маму та іноді Лію, решту жене віником. Подумаєш, один раз спалила каструлю. Хто ж знав, що потрібно одразу наливати воду, а не почекати поки добре нагріється. І на скільки я її там залишила, лише годинку. Не спеціально ж.

Так от, довелось дзвонити мамі і питати, як ж зробити той бульйон. На що моя рідна мати порадила краще купити або замовити, щоб не ставити експерименти на хворому. Добра вона в мене, вірить в своїх дітей. Але все ж конкретну інструкцію вона видала.

А далі я полізла в хромованого монстра під гордою назвою холодильник. І зізнаюсь, я готова була побачити все. Голі полиці, скелет миші, залишки піци, пусті лотки. Все те, що можна побачити в холодильнику холостяка тут не було.

Холодильник виявився з повним комплектом їжі. Овочі та фрукти різних видів, лоток яєць, різні соуси, масло, сметана, сир, кілька лотків з готовою їжею, підписані та з датою виготовлення. В морозилці кілька видів м’яса, риба, заморожені овочі та фрукти.

Два варіанти. Або він любить готувати. Або я навіть не знаю. Якби з ним хтось жив, то не було б такого жахливого безладу в кімнаті. Отже, один варіант - Сергій любить готувати.

Дістаю курячу грудку з морозилки і гіпнотизую поглядом. Її потрібно попередньо розморозити чи можна одразу варити? А солити потрібно одразу чи після того як зняти піну?

Так я б і кидалась пакетом м’яса з руки в руку, якби в коридорі не почувся скрип дверей. Сергій продовжував спати. Отже це хтось інший, в кого є ключі. Краще вийти добровільно. А то ще назвуть мене злодієм.

Тихенько йду до дверей, щоб не збудити судженого.

- Ти ще не здох?! – Радісно викрикує чоловіче тіло, паралельно роззуваючись. Тіло високого росту, майже на голову вище Сергія, з темним волоссям.

- Ой, а ти хто? – Хлопець, а по віку я б сказала, що десь такий, як Сергій, округлив очі. Виразні такі темні очі, густі брови, але акуратний ніс та пухлі губи. Красунчик. Під курткою ще й виявилось підтягнуте тіло. На стриптизера схожий, якому платять гарні гроші багаті жіночки. Навіть в мене око сіпнулось від такої картини.

- Хм, ти Женя? – Не дочекавшись моєї відповіді, хлопець почав будувати свої припущення. – Точно, він тебе такою і описував! А що ти тут робиш? – Допитлива моська обдивилась мене з ніг до голови, задаючи паралельно сотню запитань. – Ой, зрозуміло, що лікуєш нашого хворого. А він де? Спить? А в тебе є костюм медсестри? А давно ти його знаєш?