Розділ 9. Яна (9.1)

— Я проводжу! — з цими слова встаю і виходжу в коридор слідом за Максом. Здається, це перше, що я змогла сказати після зізнання на балконі. Сиділа за столом, немов німа. Переварювала. Не їжу, а його несподівану відвертість.

Дем'янов сідає на пуфик і швидко взуває туфлі. Його одяг неабияк зім'ятий — хоча і це мало псує зовнішній вигляд чоловіка, занадто гарний — але допомогти нічим не можу. Благо, поки готували сніданок, він хоч встиг прийняти душ і почистити зуби.

Я повинна злитися на нього, але всередині нічого подібного не відбувається. Мої теплі почуття до нього сильніше за будь-яку образу. Подобаюся? Ніде правди діти, він мені теж. І той хлопчик, яким був, і цей чоловік, яким став. Макс — давній друг, з яким можна не бачитися роками, але відчувати душевну близькість при кожній зустрічі. Ми мали змінитися до невпізнання, але тепер я знову бачу того хлопчиська, який впродовж семи довгих шкільних років проводив зі мною майже кожну хвилину.

Дитяча дружба, юнацька прихильність, доросла пристрасть. Він був в моєму житті до заміжжя і повернувся після, встав на місце, як втрачений шматочок пазла. І я вже не зможу уявити картину повною без нього.

Макс піднімається та мовчазно дивиться мені в очі. У цих блакитних озерах оселилося незрозуміле, неясне почуття тривоги. Не поспішаю розпитувати: знаю, він буде сам шукати відповідного моменту, щоб розповісти. Якщо не готовий, кліщами слова не витягнеш. Терпляче чекаю, що скаже.

— Я подзвоню, як тільки звільнюся! — коротке прощання без будь-яких пояснень, але мені цього достатньо. Якщо не йому, то взагалі не знаю, кому можна довіряти в цьому світі. Дем'янов нахиляється і швидко цілує мене в куточок губ. Від біглого дотику мене переповнює черговий приплив емоцій. Макс — втрачений і завдяки щасливому випадку знайдений знов супутник моєї планети.

Закриваю за ним двері й притискаюся до них спиною, мені потрібна опора, щоб встояти на ногах. Який він все ж... ляскаю себе по щоках, намагаючись привести думки до ладу. З виразом відчуженого спокою повертаюся на кухню, де діти досі колупаються в тарілках.

— Я наївся! — коли входжу, Сашко навіть дивитися на мене відмовляється. Бунтує, як вміє. Віка у відповідь на його реакцію виразно закочує очі і, цокнувши язиком, шепоче: "Дитячий садок якийсь". Дивлюся на неї суворо, щоб не затівала сварку.

— Ну що ще? Я не маю рації? — вона цокає знову вже на мою адресу та, поклавши брудну тарілку в раковину, йде в кімнату слідом за братом.

— А тепер поговоримо? — тихенько питає мама, коли зі спальні лунає звук ввімкненого телевізора.

— В мене є вибір? — сумно гмикаю їй у відповідь. Це, скоріше, захисна реакція, бо мені й самій уривається терпець поділитися з нею останніми подіями, поплакатися в жилетку та попросити поради. Медсестра на пенсії навряд чи зможе сильно допомогти, але після розмови з нею мені полегшає, зможу тверезо мислити. — Навіть не знаю, з чого почати... Стій, як ти взагалі опинилася вдома?

— Сигналізація спрацювала! — цілком серйозно відповідає маман, але в темних очах танцюють смішинки. Її губи зберігають тінь посмішки, коли вона все ж починає пояснювати. — Люба з тридцять першої квартири подзвонила серед ночі, сказала: "Донька твоя приїхала з дітьми та чоловіком. У тебе що, новий зять?" Зібралася, вранці на перший автобус стрибнула, по дорозі за продуктами зайшла, щоб ви тут з голоду не померли — прийшла дивитися на зятя.

Регочемо, як психічно неурівноважені, аж раптом обличчя мами набуває задумливий вираз:

— Так що все-таки? Зять чи ні?

— Поки що ні, але з потенціалом! — усміхаюся мрійливо.

— Ну дай Боже, щоб мої авокадо не дарма зникли! — тепер і мені не залишається нічого іншого, окрім як закотити очі. Сімейне це у нас чи що? — Гаразд, розповідай!

Роблю ковток міцного чаю і викладаю все, як на духу. З мамою у нас немає секретів один від одного.

— Навіть уявити не могла, що Юра здатний на таке… — зітхає. — Начебто про іншу людину говоримо.

— У мене такий самий стан, — розводжу руками. Чоловік ніколи не давав приводу в ньому сумніватися, і раптом, як то кажуть, "сивина в бороду, біс у ребро" або криза середнього віку на жаргоні фахівців. Інакше я не могла собі це пояснити. — Може я його недостатньо любила, раз не змогла помітити, що він зраджує?

— А може навпаки, любов сліпа... Загалом, Яно, не мені тебе вчити стосункам. Не найкращий приклад тобі подала своїм розлученням, — мама зітхає знов, ще важче. Знаю, вона відчуває себе винуватою за те, що не змогла виростити мене в повноцінній сім'ї, за те, що не було грошей і ми постійно вживали, балансуючи на грані. Їй досі важко приймати від мене подарунки, хоча у мене давно з'явилася можливість їх робити, але так уже склалося в нашому житті. І, не дивлячись на всі позбавлення, я вірю, що саме таке дитинство загартувало мій характер, зробило тієї, хто я є. — Дзвонила йому?

— Ні, — хитаю головою. — Якщо його не змогли знайти ті люди, навряд чи він, як ні в чому не бувало візьме трубку. Та й що сказати? "Будь ласка, зміни рішення. Не лишай своїх дітей без даху над головою". Не послухає. Хоча, — потискаю плечима, — можливо, я не навчилася правильно просити, завжди була надто гордою для цього.

— Чомусь він робить все, щоб ти його зненавиділа... — її голова важчає, підпирає підборіддя рукою. Їй боляче за мене. — Я повинна була роздивитися!