Звичайна собі робота

7

 

Кирил спав на покривалі на розчищеному п’ятачку. Вві сні він смикався, щось бурмотів, і Світлані приходилося заново його присипляти. Так було надійніше. А то прокинеться і почне тікати не бачачи куди.

Григорій, от іще справжній некромант, сидів на гранітній плиті, яка прикривала чиюсь могилу, і колисав на колінах довгу трубу болотного кольору. Ця труба насправді складалася з частин, одну з яких Григорій вийняв з меншого ящика. І, як Світлана підозрювала, називалася гранатометом.

— Ти хоч вмієш ним користуватися? — спитала відьма, яка не розуміла де у цієї штуки зад, а де перед.

— Звісно, — посміхнувся некромант і подивився вгору. — Темніє. Дивись за нашим нещастям, а то чим темніше, тим сильніше його буде вести.

А потім кольори в небі на заході остаточно потьмяніли, на сході з’явились зорі і почалося справжнє божевілля.

Кирил смикнувся, сів і, не розплющуючи очей, почав вставати.

Світлана кинулася до нього, притисла до землі, причому відьмовською силою, бо її власної не вистачало.

Григорій чимось поклацав, підвівся на ноги, закинув свою трубу на плече і застиг, як пам’ятник солдату.

— Віддай! — пролунало звідусіль так, що Світлані стало холодно, а Кирил перестав вириватись і заскиглив, як маленька дитина.

— Ага, зараз, тільки перевзуюсь, — пообіцяв некромант і тихо додав. — Ціпа-ціпа, моя киця.

На Світлану буквально звалилась чиста, нічим не розбавлена злість. Світ на мить завмер, стало тихо-тихо, а потім наче вибухнув. Звуками, більшість яких були за межею слуху і відбивалися звоном в голові, зубним болем і мерехтінням перед очима. Вітром, який зірвав з дерев листя, закрутив смерчиками сміття і спробував відтягти Світлану від підопічного, але вона вчепилася в нього руками і ногами, лише очі зажмурила, рятуючись від пилюки. І запахом. Запахом ладану, кориці, ванілі і чогось солодкого до гіркоти на губах.

— Віддай! — загриміло іще голосніше, і Кирил почав дряпати землю, мов хотів закопатися, сховатися від цього голосу.

— Вийди й забери, — відізвався Григорій. — Я до тебе не полізу, там смердить і занадто волого.

Світ, разом з вітром, звуками і запахами завмер і наче колихнувся в іншу сторону.

— Пожалієш, будеш жаліти вічність, — пообіцяв голос і щось так заскрипіло, що навіть Кирил перестав смикатись.

— Ціпа-ціпа, моя киця, — як наговір повторив некромант.

Світлана озирнулася на склеп. Побачила відкриті двері. Декілька привидів, які не могли від них відійти через щити, що все ще стояли. І дивне створіння, схоже на погано зроблену ляльку для вистави про Кощія. Створіння пройшло наскрізь через привидів. Схоже навіть не помітило щити. Зробило ще декілька кроків, реготнуло і витягнуло перед собою руки. Що воно збиралося робити далі, відьма так і не дізналася. Тому що дурнуватий родич радісно вигукнув:

— Сюрприз!

А потім його труба голосно бабахнула.

 

Кирил стояв, трусився наче від холоду і тримався за руку Світлани, як маленький. І мабуть сам цього не помічав.

Григорій діловито складав свою трубу назад в ящик.

А відьма дивилася на те, що залишилося від склепу. А залишилася там купа каміння, тому що один некромант вирішив, що не потрібно залишати цілою споруду, в якій справжній ліч спочатку сидів в ящику з спеціальною сіллю, а потім виліз і почав копити силу, щоб вийти назовні. Руїни були досить живописні.

— Ну, що, йдемо дивитися на вічного мерця? — спитав Григорій, закривши ящик.

— Вічного? — тремтячим голосом перепитав Кирил.

— Не бійся, — посміхнувся йому некромант. — Зараз він нікому і нічого зробити не зможе. Зараз він навіть себе зібрати в купу не може. І навряд в нього це вийде. А якщо почне смикатися в той бік, засиплю вапном. Чи заллю чимось. Та хоч засобами для чистки сковорідок від нагару. Така їдуча штука. Чи кислоту пошукаю…

— Я його в своїй машині не повезу! — твердо сказала Світлана, зрозумівши до чого все йде.

— Сам справлюсь, — махнув рукою Григорій, посміхнувся і життєрадісно додав: — У мене буде справжній ліч, уявляєш?

— Ненормальний, — сказав Кирил те, що дуже хотілося сказати Світлані.

Виглядав справжній ліч не менш живописно, чим руїни. Стародавня магія, зустрівшись з сучасною зброєю, програла по всім статтям. Вічність від ліча нікуди не ділася. Вбити те, що і так давно мертве — неможливо. Але на ляльку він більше не був схожий. Схожий він був на суповий набір, який забули в виключеному холодильнику. Шматки тканини нагадували плісняву та мох. Загадково біліли кістки, поблискували камінці і лише обличчя залишилося більш-менш цілим. Але розмовляти ліч більше не міг. Інакше сварився би і погрожував, а не відкривав беззвучно рота і витріщав вціліле око.

— Треба камінці виколупати, — задумливо сказав Григорій. — Хоч якась плата за роботу. Ну, і компенсація для нашого потерпільця.

Кирил нарешті відпустив руку відьми, відійшов на декілька кроків, де його й знудило.

— Та я їх помию і почищу, — пообіцяв добрий некромант.

І його нарешті обізвали. Саме так, як він давно заслуговував.

 

***

Шановні читачі, якщо вам сподобалося, не забувайте клікати на зірочку і коментувати. Автору дуже приємно бачити ваш відклик))

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше