Глава 13

Зараз я чітко усвідомлювала що це сон. А якщо сказати точніше – спогади минулої ночі. Бачила як встаю вночі з ліжка і йду на поклик вовка. Хлопець-вовк чекав мене у темному закутку двору. А потім почалось перетворення… 

 На щастя, ці муки я не відчувала. Та знала напевне: боляче. Кістки стали ламатись, наче соломинки. Я впала на підлогу, кричала, царапала землю пальцями, стираючи до крові. Кісті рук повільно обростали рудою та чорною шерстю, наче з самих суставів народжувались на світ кігті. Здавалось череп затріщав, я притиснула ще не сформовані лапи до обличчя, відчула як нижня частина подовжується. Може від страху, а може й болю, я декілька разів втрачала свідомість. Андрій кружляв навколо мене, обнюхував. Напевне й сам перелякався не на жарт. 

 Вдруге в себе я прийшла вже повноцінним звіром. Якщо сказати правильно, я була заточена у тілі лиски. Відчувала землю під ногами, бачила все навколо, чула звуки та запахи.  Але я не мала контролю над ним. Андрій ходив довкола,  від радощів аж пританцьовував. Відчула роздратування, це були наче не мої емоції. 

 З кожною секундою лисиці набридали вовчі танці навколо, почала втікати. Вона з легкістю прослизнула у дірку в паркані, вибралась на город. Обернулась, Андій з особливою грацією подолав бар'єр стрибком. Він слідував крок в крок, до самого лісу.  

 Я перелякалась, бо зовсім не орієнтувалася в напрямку. Усі мої спроби зупинити звіра закінчувались падіннями, жоден з нас не хотів поступатися. 

 А коли до наших вух долетів звук наближаючих вовків, лисицею оволоділа паніка. Я розуміла, це друзі. Але як переконати своє друге "я"? Вона стрімглав помчала в лісні хащі, я опиралась, як могла. Марно…  ми падали, зупинялись, качались в багнюці, та вона знов продовжувала свій шлях. Ця битва за володіння тілом добряче мене вимотувала, періодично моя свідомість відключалась. 

 Вже в котрий раз, намагалась зупинити звіра, коли приходила до тями. Лисиця спіткунулась, на мить втратила пильність. Важкий удар прийшовся у ребра, щось звалилося згори. Звір здригнувся, невідомий нападник встромив гострі кігті в спину. Тіло згрупірувалося, вивирнулось і ось, вже наші ікла увійшли у м'яку плоть кривдника. Густа кров полилась у пащу. Стало так огидно, я думала зараз попрощаюсь з обідом. Та шлунок виявився порожнім, а лиска не дала мені даремно гаяти час. 

 Хтось з сірих переслідувачів накинувся на нашого ворога, тим самим звільнюючи нас. В середині похололо, це ж рись, та сама!  Та лисиця не чекала завершення бійки, швиденько вшилась звідти, кульгаючи. Погоня за нами не відставала. 

 Не знаю, як так вийшло, ми пересувались без зупину. От чудна звірина, вовків, які намагались допомогти – боялася, а пхати свого носа на міст через річку – не дуже.  Поки ми перейшли, нас фотографували, кричали, тикали пальцями і навіть  кидали якесь сміття. Ще б пак!  Міст через Дніпро, повно машин. А я – лисиця-гігант! Що за маячня? Звучить як дешевий фільм жахів.  А вже під кінець, якийсь навіжений вихопив пістолет і давай шмалять по нас з відкритого вікна іномарки. Ледь ноги віднесли! Я встигла з життям попрощатись, чудом залишились живі та не поранені. Лютозвір і зграя відстали, поняття не маю як вони подолали цю перешкоду, та у скорому часі мене наздогнали. 

 І знову ми на волосині від гибелі.  Плямиста кішка кинулась з правого боку, напевне тоді б і закінчилась наша подорож, кігті були направлені точно в голову. Та з траектраекторії польоту її, потужним поштовхом, збив Андрій, його я впізнала точно.  Вони у парі, вдершись один в одного, 

скотився в яр. Летіли шматки хутра, чулись скиглення тварин, кого саме – незрозуміло. На поміч альфі метнулися зо п'ять диких псів. 

 Та моїй звірині було без різниці на чиєму боці перемога, вона рухалася далі. Ліси, дороги, поля, села і городи – руда трусила навпростець. Домашні собаки не підходили, тільки гавкали здалеку, занадто велика здобич. "На хвості" лишались всього двоє, сірих. Вони не наближались, намагались знаходитись на дистанції та слідували, тримаючи у полі зору. Мені було спокійніше знати, що я тут не одна, але лиска нервувала, всіма можливими способами старалась позбутися переслідувачів. 

Самая я пропустила момент коли нас оточили, я вже зраділа, перевертні знають що роблять, вони допоможуть мені обернутися і повернуть додому. Один стояв на нашому шляху, інший позаду, вони скорочувалася відстань, а лиска металась у пошуках оптимального варіанту. Виходу нема – куди б ми не подались, кинуться. 

 Та раділа я занадто рано. Моє друге "я" виявилось куди більш волелюбне та відчайдушне, на відміну від мене. Руда різким стрибком кинулась на попереду стоявшого перевертня. Як би я могла, то закричала. Він теж не чекав такого повороту подій, укус прийшовся в ліве вухо. І ось, переслідувач перетворився в жертву. Вовк здався мені трохи меншим за Андрія, отже це самка, або ще не повнолітня дитина. При зіткненні з хутром, я відчула знайомий аромат: хвої і солодкої вати, як не крути, звіриний нюх куди сильніший, за людський. Це точно хтось з зграї Андрія: Ліля, Марина, Рита чи Женя… 

 Через несподіванку і під тяжкістю нашого тіла, вовкулака впав на землю. Знову цей смак у роті, солоний з присмаком алюміні. Стало настільки огидно, що рвоткий рефлекс перейняла і сама лиска, та на цьому не зупинилась. Наступним кроком була міцна шия, вона добиралася до глотки. Хутро застрягало між зубів, ми добряче напитися крові бідолашного. Перевертень намагався опиратися, скинути з себе нападника, та лисиця наче сказилась, вчепились мертвою хваткою.  

 Його врятував напарник, він просто втаранив нас всією вагою. Лиска відлетіла від тіла жертви на декілька метрів, в щелепах залишився чималий шматок плоті. Вона оговталась швидше за мене, трохи невпевнено, тяжко піднялась на ноги і подалася своїм шляхом, далі. 

 Я майже не вбила людину! Когось зі своїх знайомих, зубами, смакуючи її кров. Який жах! Відраза до себе накрила з головою, а ще більше – до звіра всередині. Невже я завжди буду такою? Як тепер дивитися в їх очі?  Ненавиджу…