Глава 20

З кожним наступним днем я відчувала сенс в написаних словах лютозвіра. Ми граємо в гру, правила якої нам невідомі. Сидимо по хатках, як боягузливі миші, носа з укриття не показуємо, бо десь там, за парканом ходить злий і голодний кіт. Та мало того, розставлені мишоловки по всьому периметрі у вигляді мисливців. 

Та я ж, наче сама хижак. Мене турбував стан лисиці, вона жодного разу не давала про себе знати після отруєння аконітом. А обертатись, якщо відверто, страшилась. Добила мене новина, яку повідомила Рита телефоном: "Вибач, Даш, але тебе звільнили. Занадто часто ти не можеш вийти на роботу, кожен раз доводиться шукати заміну." Я не ображалась, воно так і є. Та чи можна взагалі нормально існувати з таким способом життя? Влад мене заспокоював, казав, що в змозі утримувати нас обох. Вибору особливо не залишалося, та перед хлопцем було так незручно, наче ми жебраки якісь. 

Мій стан, без перебільшень, можна назвати депресивним. Не те щоб я обожнювала активний спосіб життя, але днями сидіти в будинку – пригнічувало. Хоча б прогулятись до найближчого магазину! Христина в школу не ходила, сказала наче хворіє, Ліля обіцяла домовитись за виписану довідку з амбулаторії. Сестричка не виглядала засмученою, вивчала пропущений шкільний матеріал, дивилась улюблені серіали, Женя приходив майже щодня. Так минув тиждень. 

З роботи повернувся Владислав, я з порогу помітила його не добрий настрій, але з питаннями не лізла, накривала стіл. Чоловік обожнював печену курку, її й приготувала. 

– Сьогодні вранці було знайдено тіло, – повідомив новину. – Молодий чоловік. Загризли… 

– Ми будемо й далі сидіти без діла,  поки нас переб'ють по одинці? – запитала Христина, не звертаючись ні до кого конкретно. 

– Що ти пропонуєш? 

– Йти на полювання, – промовила твердо. – Нас багато, ми можемо прикривати один одного. Повідкушувати голови! Спалити! Та що завгодно!!! 

Я вдавилась шматочком м'яса, закашлялась. Відколи це моя люба сестричка стала такою кровожерливою? Моя реакція трохи розрядила обстановку, альфа поплескав по спині та подав склянку води. 

– Пропонуєш закривати своїм тілом товариша, в якого летить срібна куля? – зло всміхнувся Влад. 

Христина замовкла, покусуючи губи. Різко вскочила, падіння стільця у цілковитій тиші, був точно як вистріл. 

– Яка різниця, де померти? – випалила зі злістю. – Чи не краще в бою, а не ховаючись по норах? 

Дівчина пішла. Крихта правди в її словах є, та померти не хотілось взагалі. Ми опинилися в глухому куті, де кожен крок прирівнювався поразці. А найгірше, не робити крок виливався в те ж саме. 

Вечір безнадійно зіпсовано. Через деякий час я, також пішла в кімнату сестри. Дівчина сиділа на ліжку з ногами, вчитувалась в розкриту книжку перед собою, на тумбі поруч горіла свічка. 

– Викликаєш демона? – невдало пожартувала. 

– Як би ж то, – тяжко зітхнула. – Даш, ти б могла віддати життя задля інших? 

–Ну… – оце так питаннячко. – Напевно, аби знала що це стовідсотково спрацює. Хочеш мною пожертвувати? 

– Ні, – хитнула головою, закриваючи книгу. – Звісно ні. Просто… Я не можу сидіти й не діяти. Відьма я чи ні, врешті решт? З постійними нападами в мене закінчуються запаси трав та інших інгредієнтів. Наступного разу я можу вже й не допомогти, тільки тому, що еліксир нема з чого варити! 

– Заборона на вихід з дому тобі ні по чому, – підмітила. – Сніг навколо, де ти будеш їх збирати? 

– Даша, ти наче все життя в селі прожила, є й Богу! – осуджуюче протягнула вона. – Ми в якому столітті живемо? Відьом на огнищі вже не палять. Навпаки! Навіть магазини є, для таких як я. Не тут звісно, в місті! 

– Ну то в чому проблема? – обурилась. – Думаю Влад відвезе нас. 

– Так на нас же полюють! 

– Не в місті ж! 

Гнів сестри змогла загасити, знаю я її вибухонебезпечний характер, ще полізе вночі сама в ліс. Христина – дівчина не дурна, але ж рішуча і вперта. Ну точно відьма. Тепер – вмовити вовкулаку. Чоловік так швидко погодився, вухам своїм не повірила. Але вигляд мав темніше грозової хмари, намагалась заспокоїти:

– Ти не зважай на Христину, ти ж знаєш яка вона. 

– Вона говорила правду, – хлопець лежав на дивані, закинувши руки за голову. – Я альфа, я маю розв'язати це питання, але не знаю як! 

Дивилася на нього і розуміла як не просто даються ці слова. За цей час я досить добре пізнала Влада: добрий до близьких, надійний, бадьорий, завжди готовий прийти на допомогу. Колись вважала, що таких хлопців і не залишилось більше, в моєму житті зустрічались лише козли. Влад мені довіряє, настільки, що готовий ділитись своїми переживаннями, відкривається переді мною справжнім, не вожаком зграї, людиною. Знаю, не байдужий до мене, та чи готова я обрати його? Тепер зрозуміла – можу. Достукався таки до мого серця, завжди поруч, але ніколи не переходив межі дозволеного. Навіть якщо моя лиска збунтує, я зможу її приструнити, бо це моє життя і моє тіло! Так, це не було кохання з першого погляду, як з… Андрієм. Я зможу викинути його зі свого серця, там знайдеться місце для того, хто подарував надійне плече й впевненість у завтрашньому дні. 

– Ми щось вигадаємо, – говорити про свої почуття не наважилась, дочекаюсь особливого моменту. – Ми все подолаємо, як завжди. 

Він ласкаво усміхнувся, на жаль смуток не покинув його очей. 

***

А вранці наступного дня мчали по трасі до міста. Влад ще був похмурим, та ми неодмінно виправимо це, бо я була налаштована весело провести час. На задньому сидінні підстрибувала від нетерплячки Христина, хлопець пообіцяв придбати все необхідне для відьми, схоже вона скористається цією можливістю на повну. Ірину ми завезли до Ульяни Дмитрівни, щоб не залишати її одну в пустому будинку, з собою прихопили Женю. Таке собі побачення на чотирьох. 

Підлітки бадьоро обговорювали якісь дрібниці, я іноді вставляла свої "п'ять копійок", з опущених вій подивлялась на Влада – напружений. Мене не помічав, кидав схвильовані погляди у дзеркало заднього виду. Ну що таке?