Глава 22

Віка кинула роздратований погляд на сестру і покинула кімнату, Настя пішла слідом. Я могла підслухати про що вони говорять, але не хотіла. В цю мить взагалі нічого не бажала. Не відмовилася б від того снодійного… 

Що трапилось? Влад образився? Чи може колись закохана людина дивитись так? Я чимось його розчарувала? Або… Я просто собі все вигадала. Він не переступив межу дозволеного не через свою чемність, просто охолов. Жодного зайвого дотику, поцілунку або обіймів більше не було. Ми, давно, перейшли на стадію "товариші", дурепо ти – Дашо, ду-ре-по! 

Сльози лились невичерпним потоком, нехай всі думають що через біль від порізу, так легше. Я шукала в його очах відповіді, але зустрічалась з холодом та порожнечею. Не наважилась заговорити, він мовчав теж. 

Скільки часу минуло? Не знаю. Я була розтоптана та морально знесилена, здається навіть дрімала. Голову підняти більше не наважувалась, розглядала свої коліна. 

Я чула розмови нападниць, прислухалась лише коли до мого вуха долетів новий голос:

… немає! - холодний жіночий голос. – Де вони? 

Кроки трьох пар ніг. Відчиняються двері. На порозі стоїть вона… Агнія. Монтажник точно описав цю жіночку. Її погляд впився в мене, як кліщ, вуста розтягнулися в переможній посмішці. 

– Попалась, руда! 

Лютозвір пройшла в кімнату, поморщилась:

– Тут є аконіт? – звернулась до сестер, ті стояли в проході. 

– Звісно, що є! – роздратовано відповіла Віка. – Вони ж перевертні. 

Вона йшла розслаблено, наче на своїй території. Кинула на тумбу шкіряні рукавиці, обійшла нас по колу. 

– Ця жива? – торкнулась пальцем голови Христини. 

– Звісно. 

– Добре, – Агнія перемістилась до мене і підняла за підборіддя моє обличчя. – Добігалася? 

– Та пішла ти! – дзвінкий ляпас по лиці, рана яка вже припинила кровотечу, розірвалась,  обпікаючи новим болем. 

Може зараз саме час показати, що я навчилась. Сумніваюсь, що зможу впоратись з трьома супротивниками, але рись точно отримає, на що заслуговує. Та я не можу так ризикувати іншими. Я їх втягнула в цю халепу, я й повинна витягати. Зціпила зуби й мовчки дивилась в очі найзаклятішого ворога. 

– Я заберу лише дівчат. – Агнія насолоджувалась безпорадністю жертв. 

– А ці? 

– Мені байдуже. 

– А тато? 

– Коли я розберусь з цими, – жінка обвела нас очима. – Відпущу його. 

– Так не піде, – обурилась Віка. – Обмін полоненими. Я хочу бачити батька тут і зараз! Що мені заважає вбити тебе? 

– Мила, – вона гарчала в обличчя мисливиці. – Якщо з моєї голови впаде хоча б волосина – твій любий татусь помре. 

– У Вас немає союзників! – зробила останню спробу дівчина. 

– Та невже? – Агнія розсміялась. – Ти думаєш, я залишила полоненого на самоті? Дурне дівчисько! Ви всі, до огиди, самовпевнені ідіоти. 

Я бачила сумнів в діях близнючок, та порятунок близької людини долав будь-які вагання. Вікторія особисто встромила б той самий ніж в шию лютозвіра, її руки тремтіли від жаги помсти. Як інакше? Досвідчених мисливців обвела навколо пальця якась нікчемна кішка. Гідність розтоптана. Чи залишаться в живих свідки їхньої поразки? Агнії слід вшиватись звідси, якомога далі, бо полювання почнеться на неї найближчим часом. 

Мене вже тягли до виходу з кімнати, як почувся з вулиці звук мотору. По ошелешеним виразам, зробила висновок – гостей не чекали. 

– Ваші союзники поспіли? – уїдливо поцікавилась Віка. 

– Це жарт? – не відразу впоралась з емоціями Агнія. – Якщо це пастка, я вам не заздрю! 

Мене грубо кинули як тільки відчинились двері в приміщення. Я добряче забилась при зустрічі з підлогою. Краєм ока помітила білосніжні кросівки, які так полюбляв вдягати Андрій. Нас приїхали рятувати! Чула тупіт та крик. Час діяти. Не можу сказати напевно скільки людей, бо всі аромати сплутались. 

Незрозуміла сила прокинулась в моєму тілі, наче потік струму пройшовся, я стала звиватись як дощовий черв'як на асфальті. Жар обпалив тіло, біль охопив кожну клітину, наче я обертаюсь, але ж ні. Руки звільнилися, та що там руки, весь одяг пав на землю попелом. Залишилась майже гола, якісь обгорілі лахміття ще прикривали частини. Не могла бачити з боку, що робиться зі мною, але настала така тиша. Оговтавшись, чиїсь руки обхопили мої плечі пригортаючи до себе. Безпомилково впізнаю – Андрій. 

– Що ви з нею зробили? – злісно гарчить.

Як не дивно, відчула шалений приплив сил і могла оцінити ситуацію: не рахуючи вже відомих персон, в кімнаті знаходились ще мати, Марина й Артем – права рука Андрія, як його ще називають – бета зграї. Дівчата близнючки направляли зброю на перевертнів, ті також були не з пустими руками, де тільки зброю дістали? Вони хоч вміють стріляти? Ірина вся наїжачена, наче ось-ось кинеться на Агнію. 

Так тепло стало на душі. Нас не кинули, ризикують життям, щоб врятувати. І мама… я була до неї не справедлива. 

Розподіл сил був явно на нашому боці. Треба вирішити все тут і зараз, сподіваюсь обійдеться з найменшими жертвами. І тільки я піднялась на ноги, як в цьому "театрі" з'явився ще один "актор". Чоловік, років п'ятдесяти, міцної статури з велетенською гвинтівкою (зовсім не розбираюсь у зброї) і поясом з різними срібними ножами й метальними зірочками. Ну клас, це ще хто? 

– Тату! – з полегшенням і нестримною радість пискнула Віка і перевела приціл свого пістолету на рись. 

Майнула думка, що зараз, нарешті, все скінчиться. Нехай я стану свідком покарання мисливцями порушника закону перевертнів, це стане наочним прикладом в майбутньому не скоювати подібних помилок. Та бігучий погляд Насті ставив під сумніви мої найпозитивніші переконання, щось явно не так. 

– Доню, – пробасив чолов'яга, нас взагалі не помічав в притул. – Опусти зброю. 

– Що? – аж рота відкрила від подібної заяви. – Що ти таке говориш? 

Він втомлено прикрив очі, потер переносицю і владним жестом притягнув Агнію у свої обійми. Жінка, в надійних чоловічих руках помітно розслабилась, потерлась щокою об широку грудну клітину.