Глава 23

Ця ніч виявилась дуже довгою й не менш нервовою. Лютозвір та мисливець покинули дім і почався хаос, на мене накинули ковдру і я сіла на стілець, подумки відгороджуючись від цієї божевільні. Присутні метушились навколо, кричали, збирали речі, тільки Ірина помітила мій стан, підійшла, обійняла за плечі. 

– Вже все добре, люба, – вона лагідно прибрала пасмо волосся за вухо. – Ти в безпеці. Вибач, це все через мене. 

Я невесело посміхнулась, такий простий жест, але як зігрівав душу. З дитинства я втратила відчуття материнської турботи, й от зараз, всередині мене розливається безкрайній океан вдячності й любові. Як і колись я обіймала жінку, яка подарувала мені життя й вдихала аромат материнської ласки. Чи пробачила її? Напевне, як тільки Ірина постала на порозі мого дому. Чи залишилась образа? Безперечно, та вона більше не отруювала мені життя. 

Нічого не запитуючи, Андрій підхопив мене на руки та посадив на сидіння свого авто. На заднє сидіння бережно поклав все ще непритомну Христину, поруч, вмостивши голову сестри собі на коліна, сіла Марина. Усе мовчки. 

Нас привезли до нашого дому. Зібралась така купа людей, як на вечірку, до того ж більша частина збиралась залишитись на ніч тут. Ірина залишилась в кімнаті з відьмою, дала обіцянку не спускати з дівчини очей. Настя й Віка пішли на кухню в супроводі Марини й Влада. Рита повезла брата додому, їх супроводжував бета зграї Андрія. 

Андрій всадив мене на диван у вітальні, знайшов самостійно мій теплий халат, носочки, самостійно все на мене вдягнув. Як безмовна лялька я виконувала кожен наказ альфи. 

– Болить? – пильно вдивляється в моє обличчя чоловік. 

–  Не дуже. 

– Рана глибока, – констатував він. – Треба промити та не завадило б накласти шви. Після срібла залишаються шрами… 

Чхати я хотіла на ті шрами. Так, така "пам'ять" навряд чи прикрашає дівоче личко, та не варто забувати через що мені довелось пройти. Можливо колись я буду шкодувати, не зараз. 

Чоловік ще довго піклувався про мене: обробив поріз, приніс подушку й ковдру, зробив чай і декілька бутербродів, стояв над душею, поки я все не з'їла, до останньої крихти. Увага до моєї персони лестила та водночас бентежила. Я не змогла наважитись зараз з'ясовувати стосунки, пізніше. Андрій сів поруч, а я вмостилась на його колінах головою. Сил не було, сон не йшов, нерви. 

– Ти знаєш скільки міфів та легенд крутиться коло перевертнів? Ціла наука, – заговорив він, тема здалась досить дивною, адже нам є що обговорити й без цього. – Знаєш звідки пішли перші чутки про людей, а точніше жінок, які могли перетворюватись в лисиць? 

– Ні… 

– З Японії. Вони мають назву – кіцуне, так ось, є легенда, що ці створіння володіють магією. А конкретніше – стихією вогню. 

– Що? – від здогадки мало не впала з дивану, сильні руки хлопця втримали мене на місці. 

– Так, Даша, я думаю ти і є кіцуне. Ще одна цікава деталь, в одній з історій я чув, що кіцуне вважали відьом. Можливо… Це лише моє припущення, ти маєш цей дар завдяки генам батька. 

Дивна річ життя, ось так, з кожним новим днем дізнаєшся про себе все більше цікавого. 

***

Сестри-близнючки сиділи понурі. Марина люб'язно пригостила дівчат ромашковим чаєм, тільки чомусь напій не заспокоював. 

– Подзвонимо в альянс в ранці, – рішуче вимовила Віка. – Поки сюди прибудуть, в батька буде час поїхати. 

– Ти в цьому впевнена? – обережно поцікавилась її сестра. – Якщо Агнія настільки задурила йому голову, чи не почнуть вони чинити супротив альянсу? Вони повбивають один одного! 

– Пропонуєш почекати? Щоб і нас прикінчили? Настя, ця жінка – хвора, жага помсти – це єдине, що нею керує. Як батько міг у це взагалі в'язатись? Як вона його примусила? 

– Перевертнеси володіють особливістю притягувати сильного самця, особливо лисиці, можливо і… – почала пояснювати Марина. 

– Кого ти вчиш? – огризнулась мисливиця. – Я знаю це. І батько знає! 

– Притримай свій норов, – спокійно вимовив Влад. – Зараз ти на нашій території, отже граєш за нашими правилами. 

Від такої тиради навіть у Насті полізли очі на лоба, вона вже приготувалась до сплеску емоцій сестри, бо знала ту, як облуплену. Прикрила очі й стала рахувати до п'яти, але…  Тиша. Влад і Віка пропалювали один одного поглядом, здавалось навколо цієї парочки навіть повітря заіскрилось, це відчули всі на фізичному рівні. 

– Може вони істинна пара? – припустив хлопець, не зводячи очей з Віки. 

Вона не витримала перша, потупила погляд в стіл. Це що, нерви так діють? 

– Ні…  Не може бути… 

Здавалось, Настя й Марина тут зайві глядачі. Говорив вовкулака про лютозвіра, чи про них самих? 

***

Родина Вівчаренків мешкала в маленькому селі Красівка, що під Тернополем. Що потрібно родині мисливців на перевертнів? Вони оселились там, як тільки дізнались радісну новину – в родині буде поповнення. Іван – спадковий мисливець по лінії матері відразу шукав в дружини жінку, яка б могла зрозуміти, прийняти й можливо розділити його небезпечну (але досить прибуткову) роботу. Якщо добре шукати – завжди знайдеш: Людмила після закінчення університету внутрішніх справ вже була певною мірою підготовлена до подібних випробувань долі. Так Іван посвятив ще одну людину в таємницю надприродного в їхньому світі. 

Альянс благоволив новій родині, адже цілі повноцінні сім'ї мисливців стали дійсно рідкістю. Іванові надходили завдання складніші, його дружині – простіші, бо вона не мала вродженого дару. Але, частіше за все, молодята виконували справи разом. Сталося диво – народились близнючки з повноцінним геном мисливець. 

Вівчаренки вважали себе щасливими: підтримка, любов, взаємоповага. Односельці називали Івана бандюком, ким треба працювати, щоб збудувати такий будинок і постійно подорожувати? Та й не рідко за високим парканом приватного будинку чулися постріли. Люди намагались обходити дім десятою дорогою, складним це не було, він знаходився на краю, біля лісу.