Глава 25

Я очікувала підступ з будь-якого боку, будь-то альянс, чи Агнія. Останні події так розгойдали мої нерви, що я стала підозрювати навіть добре знайомих людей. Якщо, навіть Іван зміг зрадити своїх доньок, то видати мене лютозвіру міг будь-хто. Бо це через мене цей вимушений локдаун в перевертнів, через мене гинуть люди. Та чим я винна? Лише тим, що з'явилась на світ? Тим, що стала такою? 

Готуючи мене до дорослого життя, тато неодноразово повторював – світ жорстокий, несправедливий та непередбачуваний. Та я навіть не могла уявити наскільки! Почуття жалю до себе переповнювало, хотілось, щоб все це якомога скоріше закінчилося. Навіть вчинок Влада не засмучував мене, від слова, взагалі. Я усвідомила, що його почуття перегоріли, через мою байдужість. Він тягнувся до мене, а я, навпаки, марила нерозділеним почуттям до Андрія. Альфа сусідньої зграї прийняв правила гри, перехворів, переборов будь-яку тягу до моєї персони. Це я, як дурне дівча, вирішила, що він – принц на білому коні. Може й принц, та не мій. Хвилювало лише одне – чи зможемо ми зберегти дружбу? 

Усвідомлення того, яка я нещасна й в той самий час – особлива, не робило з мене центр всесвіту. Час плинув у звичному темпі: метушились люди, чергувались дні та ночі, Земля кружляла навколо своєї осі. Яка б я не була виняткова, зі своїми проблемами й даром – я лише маленька ланка в всесвіті. 

Буденні труднощі нікуди не ділися, я все ще спала на не зручному ліжку, "тягнула" готівку зі своєї заначки та стикалась з проблемою відсутності спецій під час готування їжі. Ці дрібнички на фоні загрози життю виглядали геть жалюгідними, як комарі у літню спеку: наче й не смертельно, та дратує надзвичайно! 

Поступово все поверталось на круги свої. Перевертні вилізли з "нір", Влад поїхав з нашого будинку, Христина пішла до школи, близнючки винайняли житло. Дівчатка взагалі зробили величезний підступ, стосовно свого татуся, зняли всі гроші з сімейного рахунку, вони подумували залишитись в селі Вовчки, адже надприродне тягнеться до собі подібного. Ірина все частіше перебувала у поганому настрої й весь вільний час "висіла" на телефонному проводі. Це й не дивно, на порозі вже тупцював новий рік, кожен хотів провести його з сім'єю. А ми, хоч і рідня, та нею не були, родина Ірини залишилась там, в Росії й це гнітило її. 

Я як раз виходила до кухні, готувати сніданок, та Ірина зробила це самостійно, паралельно говорила з кимось через телефон. По лагідному голосу й простими питаннями зрозуміла, що її співбесідник – молодший син, дворічний Кирило. Її лице сяяло, усмішка розтягнулась від одного вуха до іншого, вона сумувала. 

– Мам, – звернулась до жінки, по завершенні телефонної розмови. – Чому ти тут стоїш? 

– В сенсі? – вона поставила підігрівати чайник. – А де мені стати? 

– Новий рік через чотири дні, – я всілась за стіл. – Чому ти не їдеш додому? 

Вона якось дивно хмикнула, поставила перед мною тарілку з млинцями й абрикосовим варенням:

– Я не можу лишити вас, коли загрожує небезпека. 

– Вже декілька днів цілковита тиша, – заперечила. – Та й…  мам, от чесно, яка від тебе користь? Я не намагаюсь тебе образити, я тверезо оцінюю ситуацію. Ми вже не маленькі… 

– Даша! – підвищила голос Ірина. – Можливо я далеко не найкраща матір у світі, але я не лишу вас зараз. Не хочеш бачити мене у своїй хаті – так і скажи, я переселюся. 

– Не в цьому річ, – я підперла голову рукою. – Ти весь час була поруч, та чи вберегло це нас від викрадення? Ні. 

– Але ж я прийшла вас рятувати! – обурилась мати. 

– Я дуже тобі за це вдячна, – щиро, від чистого серця мовила. – Але ж ти була не одна. Як думаєш, Андрій не пішов би без тебе? 

– Пішов звичайно… 

– Ото ж бо, – Ірина сіла на стілець коло мене, я взяла її руки у свої. – Нас є кому захистити. До того ж ти сама бачила, ми не беззахисні кошенятка. Ти підтримала нас, коли це було необхідно. Але тепер… я не тримаю тебе. 

Я помітила сестру при вході, вона уважно слухала й поки що не втручалась в розмову, розгубленою або пригніченою не виглядала, отже була солідарна з моєю думкою. Ми обидві розуміли стан матері, як би це було можливо, теж рвалися на зустріч з татом та бабусею…  

– Я ніколи не пробачу собі, якщо з вами щось станеться! – пробурмотіла вона. 

– А пробачиш, якщо щось станеться з твоїми іншими дітьми? – подала голос Христина. – Вони ще малі, навіть не оберталися. Не дай Боже, Агнія саме рушила туди, знаючи, що ти як курка-насідка сидиш коло нас? 

Ірина стрепенулася, це був нокаут. 

– Але ж дорога до  Якшин займає більше ніж три дні! 

– Ма, припини, – Христина пригорнулась до жінки зі спини. – В нас час винайшли таку чудову річ, як літаки. Якщо виникнуть проблеми з документами, ти завжди можеш перетнути кордон у вигляді лиски. Навіщо створювати проблеми на пустому місці? 

Ірина розридалась, обіймала нас, говорила як сильно любить і безперервно вибачалась через все на світі. Вона поїхала в той самий день, заздалегідь взявши обіцянку з Андрія піклуватись про нас, як про найбільший скарб і він погодився. Наостанок мама подарувала Христині особистий ноутбук, а мені дала солідну суму грошей, хоч я й противилась. Ось як буває, ми провели разом менш як місяць, а звикли, наче все життя жили разом. В аеропорт мене й Ірину відвіз Андрій, мати обіцяла дзвонити, запрошувала до себе в гості при нагоді й плакала. Я трималась, бо якщо розклеюсь, розтавання виявиться геть нестерпним. Я пробачила тобі, мамо. Відпускаю тебе. Сльозу проронила, коли жінка зникла з поля зору, загубилась в потоці людей. 

Андрій весь час стояв поруч мовчки, а потім обійняв мене за талію й притягнув до себе. Що б не відбувалось навколо, важко викинути з голови людину, яка тобі не байдужа. Він дивував мене своєї поведінкою, то приходить до мене вірним псом, то відшиває поводячись підчеркнуто холодно, то леститься, як зараз, знов. Спробувала вирватись, де там, пригорнув до себе й зарився носом у волоссі, прошепотів: