Автобус без рейсу

Автобус без рейсу

Білосніжна зимова казка заполонила світ. Покриті інієм дерева нагадували фантастичні фігури, що застигли в очікуванні дива. Над річкою вився сизий димок, сніг рипів під ногами, морозець пощипував обличчя людей, що поспішали. Я ненароком зачепила пухнасту гілку і насипала іскристого холоду собі на рукав. До автостанції ще було кілька хвилин ходу і я, набравши сніжинок на рукавицю, стала їх розглядати. Замилувавшись красивими довершеними формами, не зчулася, як опинилася перед дверима автобуса, які, наче за порухом чарівної палички, моментально відчинилися. На мене зиркнув водій, чолов’яга років сорока з сірими крижаними очима-нишпорками і смолянистим волоссям, що визирало з-під синьої спортивної шапочки. Я відзначила про себе, що він надто блідий, наче безкровний та з синіми кругами по-під очі. «Напевно, замерз», - подумала я і уявила собі, як мороз проникає в кожну його кісточку.

- До Тернополя можна? – запитала невпевнено, бо зрозуміла, що їхати з ним не хочу, але виходу другого у мене не було.

- Треба, - сказав він глухо і відступився, пропускаючи мене до середини.

Я впірнула в салон і примостилася на задньому сидінні, надіючись відпочити в дорозі після важкого дня та трішки зігрітися.

Було пів на сімнадцяту, та чомусь настала цілковита темрява. Автобус рушив, зловіщо поскрипуючи колесами, а я стала розглядатися навкруги, щоб хоть щось намацати очима. Силуети людей ледве вимальовувалися. Їх було дванадцять, а я – тринадцята.

- Подорожуюча тринадцятка. – Усміхнулася я, але весело мені зовсім не було, якась невідома досі тривога заволоділа моїм тілом і воно стиснулося у клубок.

Зазвичай водії включають музику, щоб розважити пасажирів, а тут – тиша, наче зачаєний жах витає в повітрі. Моє заціпеніння тривало недовго, бо почалося… Голос донісся із перших сидінь. Жіночка почала комусь розповідати:

- Та він сім разів сидів у в’язниці. Я відчувала, що то недобра людина. Ті гроші він вкрав. А коли я поверталася з роботи, він перестрів мене в темному сквері…

На раз почувся голос чоловіка, що сидів за жінкою. Його хвилювало своє:

- Ти зайди в магазин, - просив він когось. – Купи сім шоколадок. В мене ж семеро онуків, я обіцяв їм. А гроші постараюся тобі якось повернути…

В моїм горлі стояв клубок, змотаний зі страху і недоброго передчуття. Я глянула у вікно. За ним був темний морок, хоч стрельни в око.

- Але ж мають бути якісь села по дорозі. Куди я їду? – запитувала сама себе.

Аж раптом почула, що автобус різко загальмував і зупинився, хоча зупинки не передбачалося. Двері відчинилися і до салону забігла захекана жінка.

- Ледве не запізнилася, - емоційно вигукнула.

- Ми б вас почекали, - спокійно відповів їй водій.

Автобус рушив і я відзначила, що він їде так, наче не торкається дороги, злегка розхитуючись з боку в бік. Моя найближча сусідка – стара жінка навпроти, чия повна фігура займала майже два сидіння, почала розмовляти по телефону:

- В мене сідає мобільний, то добре, що ти мені його поклала, але тут зарядити нема де. Ні про що не хвилюйся, і менше плач, бо в мене ноги мокріють.

Мені здалося, що я вже навчилася бачити у суцільній темряві і мій зір вихопив молоду пару – хлопця і дівчину. Дивно, що юнак весь час чомусь був повернутий до вікна, а його подруга тихенько щось собі під ніс шепотіла. Він ні разу не глянув на свою супутницю, а вона не припинила шептати.

Водій закашляв, так голосно і пронизливо, що мороз пішов по шкірі. І нараз я зрозуміла – це ж автобус з примарами, людьми, які померли чи загинули, але їхні душі перебувають ще на землі.

О, Боже! А я ще жива! Чому я з ними? Як мені вибратися звідси і де?

- Сюди тільки заходять, виходу нема, - хтось мені повідомив думками. Я кинулася до мобільного телефону. Він світився, працював, та телефонувати до когось було безглуздо.

- Цей автобус теж привид, - зрозуміла я, - Його ніхто ніколи не знайде.

Я стала переглядати фотографії своїх рідних і молилася. Тривога почала відступати.

- Святий чудотворцю Миколаю! Ти завжди мені допомагав, визволи мене з цього полону, - попрохала я.

І диво сталося. Я побачила за вікном вогні великого міста. В тілі у мене появилася якась дивна сила. Вона піднесла мене з крісла. Я наче поплила до виходу і твердо попросила водія зупинитися. Двері відчинилися. Я вийшла на вулицю, вдихнувши на повні груди свіжого зимового повітря. Коли ж за мить озирнулася, то автобус уже розтанув у вечірній сизій імлі…



Шикана

#1711 в Фентезі

Відредаговано: 27.02.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись