Борщ

1.

                                          Присвячується дітям, що загинули голодною смертю  в 1932-1933 р.

                                                       

                                                                   

Україна, село Лютенька, 1932 р. 

  Тієї ночі Іванка прокинулася від незрозумілого галасу та крику на порозі.

  – Обыск! Граждане крестьяне! Просыпаемся! – кругловидий чоловік у кашкеті та ще кілька людей зі зброєю увірвалися всередину хати та стали озиратися довкола.

  Батько Іванки швидко надів сорочку і, зістрибнувши з печі, повільно підійшов до натовпу. Міцний чолов’яга в шинелі підбіг до людини у кашкеті та промовив гучним басом:

  – Товарищ Смирнов! Семья состоит из пяти человек: Бажан Тихон Иванович 1849 года рождения, Бажан Олекса Тихонович 1885 года рождения, Бажан Евдокия Андреевна 1891 года рождения и двое малолетних детей: Бажан Иванна 1921 года рождения и Бажан Николай 1931 года рождения.

  Смирнов кивнув у відповідь й, заклавши руки за спину, закрокував по дерев'яній підлозі.

  – Ну что, хозяева, почему хлеб государству не сдаете? – Його кирзові чоботи важко ступали по поверхні, від чого старі дошки рипіли та прогиналися. 

  – Тому що ви його весь забрали! - процідив крізь зуби Олекса ненавидячим голосом.

  – Не скажите, не скажите, гражданин Бажан! – мов змія прошипів Смирнов. – Тут донос на вас имеется! – Він схопив Олексу за рукав сорочки й ткнув йому під ніс пожовклий папірець.

  Розлючений батько Іванки грубо висмикнув руку, але в цю мить хтось підійшов іззаду й чимось гострим уперся в спину. «Гвинтівка», – здогадався  Олекса. Ще двоє людей, які стояли збоку, скрутили йому руки так, що той упав на коліна. На печі за шторкою почулися перелякані голоси.

  – Це комуністи, мамо? Чого вони знову хочуть? –  ледь чутно запитала Іванка. Мати накинула хустку на голову й сховала під нею волосся, потім повернулася до доньки та відповіла:

  – Обійдеться, дочко! Сиди тихо. Ось краще Миколку колисай, а то, гляди, – підніме галас на всю хату.

  – Нам донесли на вас, что вы прячете в мешках сорок пудов пшеницы! – почав Смирнов.

  – Та що ви, люди добрі! Позавчора забрали все, що було! – відгукнувся хрипким голосом старий із довгою сивою бородою. – Дітей нічим годувати – які  вже тут мішки? – Дід Тихон лежав на широкій лаві біля вікна та не повертаючи голови говорив кудись у стелю.

  Смирнов обернувся й подивився на старого. Глузлива посмішка ковзнула по його вустах.

  – Хорошо припрятали, значит?!

  – Бог із вами, де ж нам ховати? – промовила Євдокія, наблизившись до чоловіка. Олексу тримали двоє людей у шинелях. Він же стояв зіщулившись і дивився пекучими від ненависті очима на натовп непроханих гостей.

  – А это мы сейчас узнаем! – Смирнов дуже швидко підійшов до лавки, на якій лежав старий, і, схопивши того за волосся, стягнув на підлогу. Не випускаючи сиві кучері з рук, він закричав на всю хату так, що бризки слини з його рота розлетілися в різні боки:

  – Ну, дедок, говори, где хлеб прячете?! 

  Вмить Олекса відчув, як давно стримувана злість наповнила його зсередини. Він скосився на Смирнова і повільно перевів погляд на старече безкровне обличчя батька. Потім глибоко зітхнув і, вилаявшись про себе, підвівся й з останніх сил одним рухом відкинув від себе обох комуністів.

  – Ох, не боїшся ти Бога, людино! Навіщо слабких ображаєш?

  – Тато, таточко! – крикнула раптом Іванка через штори на печі; в її голосі була тривога. Але попередження доньки запізнилося. Перш ніж Олекса зрушив з місця, Смирнов вихопив із кобури револьвер і, натиснувши спусковий гачок, випустив з нього кілька куль. Різкий звук пострілу луною прокотився хатою й затихнув у кутку біля ікон. Гуркіт був таким гучним, що задрижали не тільки вікна, але й весь будинок. Мертве тіло Олекси шумно повалилося на підлогу. На грудях білої сорочки розповзлася величезна червона пляма крові.

  – Ах ты, тварь кулацкая! – сплюнувши через плече, вимовив Смирнов, засовуючи назад револьвер.

  Приголомшений та розгублений, дід Тихон деякий час так і сидів на дерев’яній підлозі. Потім він простягнув до бездиханного тіла свою висохлу руку й напівглухим скрипучим голосом простогнав:

  – Синку... Синочку... Олексо!.. Як же так?

  Старечі сльози потекли по сухому зморщеному обличчю, а голова із розпатланим сплутаним волоссям дрібно затряслася.

  – Итак! В последний раз спрашиваю, вашу мать! Где мешки? – Смирнов знову схопився за кобуру й зухвалим поглядом окинув Євдокію.

  Та, від потрясіння не в силах промовити ні слова, опустилася на коліна поруч із мертвим тілом чоловіка й застигла в мовчанні. Пронизливе виття Іванки, а потім і плач Миколки змусили здригнутися не тільки її, а й увесь натовп у хаті.

  – Сысоев! Ко мне! – Смирнову довелося гаркнути, щоб його почули. Худорлявий молодий хлопець у будьонівці вискочив із натовпу й зупинився посеред хати:

  – Я тут, товарищ Смирнов!

  – Всех в бричку и на допрос немедленно!

  – В церковь вести, товарищ Смирнов? Т-т-т… то есть, в райком?

  – В райком! - сухо відповів Смирнов.

  – Стривайте! Стривайте! – прохрипів несподівано старий. – Не треба допиту, я скажу, де мішки.

  Смирнов на радощах дзвінко плеснув у долоні, а потім, схилившись над дідом, лагідним голосом запитав:

  – Где же они, дедок?

  – У лісі. Ми з Олексою закопали їх за Лукавим болотом, у глибині лісу. – Дід Тихон пригладив бороду, а потім мозолистим скрюченим пальцем показав на узлісся.

  – Так как же вы болото-то прошли, дедок? Слышал я, непроходимое оно.

  – Там стежка є. Ви немісцеві, тому і не знаєте про неї. – Старий над силу підвів голову й ще раз подивився каламутними та вицвілими очима на тіло сина. – Ходімо, я проведу вас!



Вікторія Неня

Відредаговано: 08.09.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись