1. Зависаючи над Дубліном

Валькірія Веремія врізалась у поруччя і, не в змозі спинитися, перечепилася черезнього та з наляканим зойком зникла з краюбудівлі.

Висока й велична церква здіймалася над Дубліном. Свіжий нічний бриз доносив уривки сміху, що лунав на вуличці внизу. Падіння з покрівлі буде довгим.

Чоловік у пошматованому пальті підійшов до краю даху та визирнув звідти з пихатою посмішкою.

— Це суцільне знущання, — мовив він. — Хібавони не знають, наскільки я небезпечний? Я ж бо дуже, ду-у-уже небезпечний. Я — вбивця. Тренована машина для вбивства. А вони відправляють тебе. Дитину.

Валькірія відчувала, як слабне її хватка на поруччі. Вона пропустила повз вуха базікання чоловіка, який громадився над нею, і почала роззиратися в пошуках бодай чогось, за що можна зачепитись. Дівчинка дивилася в усі боки, але не вниз. Унизу шуміла вулиця, там на неї чекали довге падіння і раптова зупинка. Їй не хотілосядивитися вниз. Наразі взагалі не хотілося робити нічого, що пов’язане зі словом «вниз».

— Скільки тобі рочків? — правив своєї чоловік. — Тринадцять? Наскільки відповідальним має бути дорослий, який відправляє тринадцятирічне дитятко, аби зупинити мене? Що вони там собі думають?

Валькірія легенько гойднулась у бік вежі, вмостивши ноги на невеличких підстінках. Страх почав працювати проти неї: вона відчула, як холод проймає нутрощі. Дівчинка заплющила очі, аби стримати хвилю безсилля, що накочувалася на неї.

Тим чоловіком був Вор’єн Вітрогін, якого розшукували в п’ятьох країнах за різноманітні спроби вбивств. Він сів навпочіпки й щасливо усміхнувся.

— Я перетворюю вбивство на мистецтво. Коли я… Коли я вбиваю, то насправді змальовую велику, велику картину за допомогою крові та… хаосу. Розумієш?

Місто мерехтіло вогнями під ногами Валькірії.

— Я митець, — продовжив Вітрогін. — Декому це не до вподоби. Дехто не визнає справжнього таланту, навіть коли той розквітає перед його очима. І це нормально, я не дратуюся. Мій час іще прийде.

— Змієсерд намагався повернути Безликих, —вичавила iз себе Валькірія. Її пальці горіли, а м’язи на ногах ледь не волали від напруги. — Ми його зупинили. Зупинимо і тебе.

Чоловік розреготався у відповідь.

— Ти що, думаєш, я хочу, аби старі боги знову ходили по землі? Серйозно? Гадаєш, що Нефаріан Змієсерд був моїм ватажком? Я не один із посіпак того фанатика, ясно?Я працюю сам.

Валькірія мала єдиний шанс, але їй треба було заспокоїтися, щоб ним скористатись. Її сили, хай і обмежені, належали до Стихійних — себто до керування землею, повітрям, вогнем і водою. Але на цій стадії тренувань сили не корилися дівчинці, поки вона панікувала.

— То якщо ти не хочеш повернути Безликих, — мовила вона, — чого ж ти хочеш? Навіщо все це робиш?

Вітрогін похитав головою.

— Ти не зрозумієш. Це доросла справа. Я просто хочу отримати трошки визнання, от і все. Я ж не багато прошу, правда? Але звідки тобі знати. Ти ж дитина, — він стенув плечима. — Ну, час помирати.

Вітрогін потягнувся вниз, аби скинути її.

— Ти когось убив? — швидко спитала дівчинка.

— Га? Ти взагалі чула, як я розпинався про те, що перетворив убивство на мистецтво?

— Але ж ти ще нікого не вбивав, так? Я читала твоє досьє.

Чоловік кинув на неї похмурий погляд.

— По суті, якщо так подивитися, ну, може, і не вбивав, але цієї ночі все зміниться. Ти будеш моєю першою.

Валькірія зібрала сили, контролюючи власне дихання.

— Знайди місце, де все поєднується в ціле, —прошепотіла вона.

Вітрогін насупився:

— Що?

Валькірія відштовхнулась ногами від підстінків, відняла правицю від поруччя й відчула повітря під рукою. Вона штовхнула його так, як ї ї вчили, й воно зблиснуло та вдарило Вітрогона, збивши з ніг. Валькірія вхопилася за край парапету, гойдаючись у повітрі. Стиснувши зуби, вона підтягнулась, а потім перекинула ліву руку через край даху і видерлася нагору. Коли дівчинка підвелася, її руки й ноги били дрижаки від напруги. Вона відійшла подалі від краю. Чорне волосся через сильний вітер затуляло їй обличчя.

Вітрогін уже почав підводитися на ноги, і на його обличчі червоними плямами проступала лють. Валькірія клацнула пальцями й запалила іскру, яку одразу ж підхопила рукою. Спробувала зосередитись і перетворити її на полум’я, але Вітрогін насувався, наче вантажний потяг.

Валькірія підстрибнула й випростала обидві ноги. Її черевики врізались у груди суперника, і той знову звалився на землю шкереберть. Чоловік устиг обернутися до дівчинки саме вчасно, аби отримати копняка в щелепу. Здригнувшись, він подався назад, підвівся на ноги, але одразу ж втратив рівновагу і знову осів на дах. Він сплюнув кров і люто витріщився на Валькірію.

— Шмаркачка, — прогарчав Вітрогін. — Зухвала, підступна мала шмаркачка. Ти навіть не уявляєш, з ким зв’язалася. Я стану найвідомішимубивцею, якого знав цей світ, — він повільно звівся на ноги і витер рукавом кров із розбитої губи. — Коли я розберуся з тобою, то відішлю твоє подряпане закривавлене тіло твоїм хазяям як попередження. Вони відправили по мене одну тебе. Наступного разу доведеться надсилати батальйон.

Валькірія усміхнулась, і це ще більше розлютило Вітрогона.

— Що тут такого смішного?!

— По-перше, — відповіла вона, відчуваючи,як упевненість дедалі зростає, — вони мені не хазяї. У мене нема хазяїна. По-друге, не треба жодного батальйону, щоб прибити тебе до підлоги. І по-третє — а це, до речі, найважливіше, — хто сказав, що я прийшла сама?

Вітрогін насупився, озирнувся і побачив, як зі спини до нього підходить скелет у чорному костюмі. Він спробував напасти, проте отримав кулака у рукавичці в обличчя, копняка в гомілку й удар ліктем у груди. «Убивця» безладною купою осів на дах.

Черептон Крутій обернувся до Валькірії.

— Ти в порядку?

— Я вб’ю вас обох! — заволав Вітрогін.

— Цить! — шикнув Черептон.

Вітрогін кинувся на нього, Черептон подався йому назустріч, перехопив випростану руку та перекинув через себе, а потім різко вгатив у горлянку. Стрибок Вітрогона урвався, і той болісно приземлився на дах. Черептон знов обернувся до Валькірії.