Чотирилапа захисниця

Я схиляюся над маленьким комочком, цілую пухнасту змучену мордочку. З моїх очей скочуються сльози, що змочують сірі шерстинки. Мурка вже не має сил мурчати. Ще вчора намагалася, а сьогодні вже й спроби полишила. Сумно. Так хотілося б почути це неповторне муркотіння востаннє… Так лише моя кішечка вміє! Однак, я згадую моторошне харчання з присвистом, яке вилітало з Мурчиного горла ще вчора, і починаю розуміти, що не витримаю, якщо знов почую його.

***

Наша з Муркою дружба почалася з… великої ненависті.

В той день, тринадцять років тому, я із завмиранням серця розв’язувала червоний бантик на невеличкій картонній коробочці з купою маленьких дірочок. В середині хтось копошився. Мені не терпілося побачити мого песика. З висоти своїх шести років я й думки допустити не могла, що там може виявитися НЕ цуценя, опісля моїх розмов протягом останнього року про те, як сильно я хочу собаку.

Та ось я заглянула в середину коробочки, а на мене звідти витріщилися два величезних зелених котячих ока.

– А це що таке?! – скрикнула я.

– Тобі подобається? – всміхнулася мама, погладжуючи мене по голові. Певно, їй здалося, що я так реагую від захвату.

Я глянула на сірий вилупкуватий комок шерсті, що вже вибрався з коробки і ганявся за фантиком, який знайшов десь під диваном, а потім на маму, знову на комок – і на маму:
– А де собачка? – по щоках покотилися сльози.

– Доню, ну не можемо ми собі собаку завести. Ти ж знаєш, у тата алергія.

– А  я хотіла цуценя!

Я побігла у свою кімнату, жодного разу не оглянувшись на кошеня. В той день я сильно розсердилася на нього. Знаєте, так само, як на людину, яка приходить до тебе замість того, кого ти дуже чекав. Хоча це скоріше злість на ситуацію, що склалася, однак, якісь дивні механізми спрацьовують в такі моменти, змушуючи тебе спрямовувати свої негативні емоції на не винну по суті людину.

До слова, в тата й справді алергія на собак. Як тільки поруч з’являється дехто, хто може гавкати, він одразу заходжується активно чихати. Та тоді мені здавалося, що в цьому немає нічого страшного. Я щиро не розуміла, чому батьки зробили з цього таку велику трагедію. Ну чихатиме іноді, але хіба це так страшно? Нічого ж не болітиме, не буде погано… – отак я тоді думала.

Отож, як ви розумієте, маленька розбещена Оля тоді вважала себе зрадженою і смертельно ображеною власними батьками, а розплачуватися за це довелося Мурці. Хоча, тоді вона була для мене лише вилупкуватим комком шерсті.

– А як ти назвала кошеня? – запитав у мене тато ввечері того ж дня.

– Ніяк.

– Тобто? Не можеш обрати?

– Я не думала навіть, – зеленооке нещастя припхалося до мене на диван і почало мурчати, намагаючись підлеститися, ніби відчувало, що я незлюбила його.

– Наша Оля трішки спантеличена, – озвалася мама. – Вона ж цуценя хотіла.

– О, вибач, аби я міг якось вилікувати свою алергію… – тато на стільки мене любив, що цілком навіть міг зважитися щодня мучитися, аби лише я не засмучувалася. Тому я подумала, що якщо я покажу йому, як сильно розчарована, то неодмінно отримаю своє.

 Кошеня тим часом все настирливіше лізло до мене.

 – Оце мурчить! – підмітила мама. – Зроду не чула, аби це так голосно робили навіть вже дорослі коти.

 – Хм, то може подумаємо над іменем разом? – запропонував тато.

 – Та хай Мурчиком буде, – випалила я, зрозумівши, що не хочу розгортати ці сімейні дебати.

 – Та ж це дівчинка!

 – А, ну тоді Мурка, – мовила я байдуже і вже втретє відкинула від себе кошеня.

З наступного дня я розпочала свою місію під назвою «Змусь тата передумати і купити цуценя». Я вперто ігнорувала спроби кошеняти подружитися зі мною, не розуміючи, чому вона так вперто намагається підлеститися до мене, дівчинки, яка її ненавидить. Від бабусі я часто чула, що коти відчувають, як до них людина ставиться, тому така поведінка Мурки утвердила мене в думці, що вона мало того, що НЕ цуценя, так ще й якась недоумкувата.

Я грубо відштовхувала кошеня, коли воно приходило до мене, ніколи не годувала його, але одразу бігла жалітися батькам, якщо помічала, що Мурка робить якусь шкоду. Насправді шкодила вона дуже рідко, тому я частенько підставляла її: зіштовхувала зі столу склянки з водою, перевертала вазони з квітами, скидала ложки та виделки зі столу, а потім притягувала кошеня на «місце злочину» і швиденько кликала маму або тата. Пам’ятаю, якось навіть раз подерла шпалери одразу в кількох місцях, стараючись зімітувати котячі кігті.

Якщо чесно, я й досі не знаю, чи здогадувалися батьки, що всі ці пакості робила я, а запитати якось завжди було соромно. Втім, про один випадок вони таки прознали.