Дорогою до тебе...

передмова

                                                                          ПЕРЕДМОВА

  Я ішла тротуаром, який потребував ремонту вже не один десяток років. Дорогою мчали машини, і в залежності від марки та ціни авто, показували свій рівень дозволенності на порушення правил руху. Обличчя водіїв теж були різними: водій жигулі зазвичай мав сумний, розчарованний фейс, особливо, коли поруч проїджав ренджровер, водій якого навпаки світився самовдоволенням і переоцінкою значимості для цього світу. Можливо раніше я б теж позаздрила водієві дорогої іномарки.Шкала самооцінки упала б до нуля, а я б відчайдушно запитувала- "Чому не я сиджу за кермом?". Та сьогодні я лише поспівчувала водієві старенької машини, адже його бажання практично нездійсненні, і продовжила іти далі, весь час дивлячись собі під ноги, остерігаючись упасти через ями на тротуарі.

   Мені було байдуже,адже цього світу для мене більше не існувало. Лише біль, яка повністю мене контролювала і ламала кожну кістку, кожну частинку тіла. Все стало зайвим і непотрібним. Невже це сталося зімною? Що ж я зробила не так? Та якщо зайти з іншого боку, то що я зробила такого, щоб заслужити право на щасливе життя? Аж нічого! Та я навіть милостиню ніколи не подавала, вважаючи усіх жебраків шарлатанами. То чому я вирішила, що маю право на життя, ба більше- маю право на щастя?

   Я весь час позирала на дорогу. Може кинутись під котрусь із машин? Уявляючи заголовки завтрашніх газет, я вибирала колір машини:"Молода жінка кинулася під колеса мерседеса. Чому вона вибрала чорну, наче сама смерть, машину?" або ж " Невідома блондика вибирає для себе червоний хюндай, щоб звести рахунки з життям. Кров жертви співпала з кольором машини. Збіг чи продуманий крок?" Та навіщо псувати людям плани на день? Можливо когось чекають діти, а у когось зустріч з коханними, особливо коли кохання бажане і взаємне. І тут я не стрималась і почала відчайдушно ридати. Сльози полились рікою,наче розпочався другий всесвітній потоп. Іти сил не було, стояти теж, тому я повільно опустилася на коліна біля бетонного стовпа, що був обабіч мене. Закрила голову руками, щоб прохожі не бачили мого обличчя і віддалася свєму горю.

    Бувають моменти, коли ти розумієш, що не хочеш нічиїх порад і підтримок, навіть якщо вони ідуть від щирого серця, з найкращими намірами, Саме тоді у мене був такий момент. Тому,коли хтось з прохожих проявляв співчуття та підходив запитати. що сталося, я лиш просила залишити мене і йти собі далі.

   Нарешті запас рідини в моїх сльозних залозах вичерпався і я заспокоїлась. Піднявши голову і подивившись навкруги, я зрозуміла,що сонце продовжує світити як і раніше, Земля продовжує крутитись у тому ж напрямку,що і крутилась. Я піднялась, потерши курткою об бетонний стовп, та хай там- вона мені всеодно не подобалась,- і почала міркувати,що робити далі...

 

                                                                            

 



Ліля Лужинська

Відредаговано: 22.07.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись