Дістатися дна

• А знаєш, що найгірше?
• Зрада?
• Ні, не усвідомлення зради.
• Не розумію.
• Це, коли ти летиш зі скелі і знаєш, що рано чи пізно ти досягнеш низини і твоє тіло стане схожим на один із тих млинців, що ти смажиш на сніданок. Це, коли ти пірнаєш у воду, для того, щоб важилезне каміння, прив'язане до твоєї ноги, потягнуло тебе до самого дна. Та й і тут найгірше не це.
• А що тоді?
• Найгірше те, що тобі все одно. Все одно, хто буде глидати твоє тіло на дні - падальники або риби. Тобі буде байдуже, тому що секунду тому ти зробив незворотній крок.
• І ти зробив?
• Ти не уявляєш, як я хотів. Я смакував думки про нього, ніби смакують дороге вино в ресторації. Я смакував так, як в'язні смакують перший ковток повітря на свободі.Ми стояли навпроти одне одного і дивилися просто в очі. Вона легко доторкнулася до мого волосся і навіть не зрозуміла, що зробила величезну помилку, бо відтоді, всю прогулянку, я марив лише її станом. Я захотів її привласнити. Приникнути до неї кінчиками вуст і прошепотіти "Ти моя". Але я шепотів тихо, у своїй голові, так, щоб вона не чула.

Ти не повіриш, але біля неї я знову дитина. Я згадую наші дитячі роки і думаю, якими ж ми були дурними і безтурботними. Плавали в жаботинні нашої річки, з’їжджали з горба на роверах і нарешті бігали голяка по кукурудзі. Тоді ми ще недостатньо знали про почуття і секс, щоб не дозволяти торкатися одне одного. А зараз я навіть не наважуся взяти її за руку, бо це зрада. Гучне слово, яким лякають, ніби бабаєм дітей перед сном. Слово, через яке пан суддя одним махом дасть дозвіл на розлучення і присудить дитину дружині.  

Не повіриш, але я прийшов додому і з хвилини три дивився на себе у дзеркало, що висить у ванній. Перші секунди я намагався зрозуміти, чому я не наважився, що мене зупинило. Я дивився на свою щетину, скули і подумки жадав її. Ту, що зараз неосяжна, що зараз солоденько спить у своєму ліжку, накрившись з головою ковдрою. Видивлявся найдрібніші риси свого обличчя і намагався зазирнути глибше. У саме серце своєї Землі, де кипдять вулкани і знаходиться ядро.

• Чим вона тебе чіпляє?
• Ми були дітьми. Я виріс, а вона такою ж і залишилася. Наївною, усміхненою і веселою...Вона із тих, хто і в сімдесят з гаком будуть дітьми. Уяви, ми вчора їли морозиво, ми гойдалися на гойдалках і говорили про наше дитинство. Спільне минуле - єдине, що вже ніхто ніколи не забере. Вона, до речі, музикантка. В її хаті стоїть старе піаніно, на якому вона грала вечорами. Її ніколи не випускали ввечері, тому вона грала. Ми хлопчиками любили сідати на її забор, ніби шпаки солодку вишню, і слухали, як з хати лунав Бах, Бетховен, Моцарт... Це один з найтепліших моїх спогадів, бо доторкаючись до клавіш, вона не знаючи сама, доторкалася до моїх власних, схованих у мені клавіш.

Вчора вона запитала, чи подобалася вона мені в дитинстві.  Я посміхнувся і промовчав, хоча всередині була готова відповідь.

• Але чому ти не сказав?
• Тому що після цього немає вороття. Я не хочу потім тікати, ховатися і червоніти, коли дружина почує чужий запах парфумів. Тому що це все минуле, яке потрібно залишити в минулому. Занадто багато НІ, щоб хоч раз сказати ТАК.
• От ми зараз з тобою сидимо під твоїм домом і п'ємо пиво. Я - безробітний, ти - письменник, я - одинак, ти - одружений. Обидвоє ми нещасні по-своєму, і водночас щасливі по-своєму. Але тобі необхідна ця жінка. Подзвони їй, сядь на її забор, дивися прямо в її вікно, поки вона не вийде. І не муч себе, воно того не варте.
• Я подзвоню...

Товариш звівся на ноги і по-волі пошмигував додому. 

Руки рефлекторно потягнулися в кишеню за цигарками, які вже давно там не лежали.

• Я кинув палити перед весіллям. Я кинув палити.

Він намацав телефон і подзвонив.

• Ало - почулося на тому кінці.
• Спиш?
• Вже ні.
• Хотів побажати тобі солодких снів.
• Розбудив, щоб побажати солодких? Вона розсміялася.
• Саме так. - посміхнувся. - Пам'ятаєш, ти пропонувала вночі виїхати за місто? Давай прямо зараз?
• Зараз? Ідея їй явно сподобалася. Десять хвилин  і я готова.

Він завів машину і під'їхав до її дому. Чекати довго не довелося. Дівчина перелізла через забор і сіла в машину.

• Не могла вийти через ворота?
• Так цікавіше. Підморгнула вона.

Вони знову зустрілися, але це була зовсім інша зустріч. Вона пахла по-іншому. Від неї йшов якийсь дивний вабливий аромат, який віщував щось приємне. Вони летіли трасою і нарешті звернули на польову дорогу. Фари погасли і лише зірки полонили їхні погляди, колосіння пшениці чулося повсемісць. Він знав, де і що б між ними не сталося, жодній душі  про це не буде відомо. Вона ніколи й нікому про це не розкаже. Тому що він - її найкращий друг, а вона - його найкраща подруга.

• Як тут гарно! Все небо, ніби на долоні.

Вона проводила рукою по стиглому колоссю, і воно відповідало їй нажністю. Воно горнулося до неї і лоскотало тіло. Він дивився і посміхався, бажаючи бути тим колоссям.

• Побігли, доганяй. І вона побігла, гойдаючи поле.