Душа вовка

Глава 1. До побачення, Великі Шишки!

Я швидким кроком пішла до автобусної зупинки. Кріс нервово трималася за лямки свого рожевого рюкзака та дивилася на наручний годинник. Ну ось, я знову запізнююсь! Я не знаю, чи це через те, що я знову погрузла у своїх переживаннях і перестала звертати увагу на час, чи це просто моя природа змушує інших постійно чекати на мене, чи сама доля не хотіла, щоб я їхала у цей табір, але факт залишається фактом: я знову була на місці зустрічі на десять хвилин пізніше. Добре, що Кріс така терпляча. Іноді мені здається, що вона янгол-охоронець чи щось типу того. Ніхто більше би не став дружити зі мною. Та ніхто і не дружив.

- Сніжано! Гей, Сніжано! Ти мене чуєш? – мій янгол замахала руками, на її обличчі з’явилась посмішка. – Земля викликає Сніжану!

- Привіт, - дівчинка-емо в мені, очевидно, померла від голосу Кріс. Я перестала думати свої думи і обійняла подругу. – Довго чекала?

- Та, не дуже, - її лице говорило інше. Знову вона ховає свої емоції заради інших. – Забудь. Про що задумалась, філософ?

- Знущаєшся наді мною чи справді цікаво?

- Трохи того, трохи іншого. Мікс, так сказати. Розповідай.

Автобусом навіть і не пахло. Видно, водій мій родич. В роздумах, чи справді мені варто розповідати, я почала роздивлятись зупинку. Звісно, живемо ми за містом і це не грандіозний вокзал з вишуканою архітектурою, але мені подобалось. Невелика будівля, нещодавно пофарбована в жовто-блакитний, на якій написано «Великі Шишки», а під нею стара дерев’яна лавка.  І навколо тільки зелені сосни та спів пташок. От би бути пташкою! У них немає бабусь, які їх ненавидять.

Кріс чекала на відповідь. Думаю, їй можна розповісти. Вона нікому більше не розкаже. Та й немає кому. Я в неї єдина подруга, а вона в мене. З такими, як ми, ніхто не хоче дружити. У Кріс незвичайні інтереси, вона не вміє балакати про хлопців, «тік-токи» й брендовий одяг, ну а я… Я перестала бути звичайною дівчинкою два роки тому.  

- Просто згадала про батьків, - я нарешті розірвала тишу.

- Сніжана, - Кріс намагалась підібрати слова. – Мені дуже жаль, що… Так сталося. Я навіть не можу уявити, як ти себе почуваєш. Але просто знай, що я завжди поруч.

- Дякую.

- Нема за що. Все-таки, я твоя подруга, а хороші друзі завжди слухають.

Ми мовчали і просто слухали спів пташок.  Аж тут почувся звук мотору, а вологе літнє повітря запахло бензином. Автобус приїхав. Кріс легенько поплескала мене по плечі.

- Пішли. Давай залишимо всі переживання тут, у Великих Шишках. У таборі на нас чекає тільки хороше.

Я видихнула, подивилась на зупинку і піднялась по сходинкам старого жовтого «Богдана». Попереду довга дорога.

 

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше