Фіалки перетворюються на попіл

Фіалки перетворюються на попіл

Асфальт, мокрий від вечірнього мілкого дощу відсвічує червоним і синім у світлі рекламних біл-бордів. Повітря важке, вологе і просякнуте смогом. В’ячеслав глибоко вдихає його – звідкись доноситься запах кави змішаний з парами бензину – цей запах, нехай і трохи нудотний завжди був для нього втіленням безпеки. Дім. В’ячеслав швидким кроком минає «Ягуар», що самотньо стоїть біля багатоповерхівки – червоний колір схожий на вино, пролите на брудну підлогу, з нутрощів лине м'яка музика, до запаху кави і бензину домішується запах цигарок. В’ячеслав відчуває що йому зовсім не хочеться палити. Ця звичка давно загубилася десь в сітці аероліній. Біля самого під'їзду він зупиняється щоб намацати ключі в кишені – навкруги осідає вологий туман. Хлопець швидко піднімається сходами - вже за північ, він встигнув прийти в квартиру і закинути речі ще о п’ятій ранку і з тих пір весь день вештався по Харкову. Хочеться спати, кави, і ще - щоб жодна жива душа його не примітила, як і зранку. Зайві запитання крізь втому він не витримає. В’ячеслав здригається коли бачить біля дверей однієї з квартир високу жінку з цигаркою. Сиве волосся укладене в ідеальну зачіску – у свої шістдесят головний редактор модного журналу виглядає на сорок п’ять.

- Звідки цього разу?- замість вітання питає жінка, випускаючи кільця диму. В’ячеслав трохи ніяковіє - в дитинстві  він пам’ятає її як тьотю Соню, яка кликала його на печиво, яка допомагала йому робити математику, з дочкою якої він грався. Зовсім не пафосна Софія Яблонські. В’ячеслав знімав квартиру не так давно, і майже не знав сусідів, лише Софія Яблонські переїхала нещодавно в цей же будинок з будинку його дитинства.

- Багдад. – відповідає  В’ячеслав усміхаючись.

- Вчасно ж ти. Погода жахлива. Чи є щось жахливіше за ранню весну в Україні?- хлопець бачить як вона постаріла. Зморшки надають їй скоріше величності ніж віку.

- Як там Ліна?- питає В’ячеслав ледве тримаючись на ногах.

- Добре. Живе поки що в Кракові. Певно в тебе вдома немає кави. Коли вдома тебе не чекає кава, туди зовсім не хочеться, чи не так?- Софія йде до дверей і через секунду виносить пачку натуральної кави. - Не відмовляйся. Чим більше бачив всякого в світі, тим більше природно реагуєш на такі прояви прихильності.

- Дякую. - коротко відповідає В’ячеслав і думає про ще одну частину сходів яку треба подолати. Ліфт тимчасово не працює через якусь несправність. Щось у погляді Софії насторожило його, як і той факт про Краків, адже Ліна давно жила в Берліні. Це усе втома, подумав він намагаючись викинути з голови почуте.

Пил, пісок…здається досі він вдихає повітря просякнуте випарами нафти, крові і запахом зброї. В’ячеслав роздягається і не вмикаючи світло декілька хвилин стоїть під душем. Одягти теплий светр. В квартирі тепло, але йому все таки  поки що складно призвичаїтись до місцево температури.  Він реєструє шар пилу що накопичився за час його відсутності. З його останнього перебування в Харкові нічого не змінилося - така саме навмисна недбалість, стіна з пробкового дерева куди прикріплені репродукції картин його улюблених художників та фотографії Девіда Бові. Звідки вони тут взялися? Він не пам’ятає. Останні враження стерли ці спогади. В’ячеслав ніби автоматично заварює собі каву. Він відчуває як по тілу розливається тепло приносячи відчуття безпеки. Сон приходить поступово під виглядом електричних видінь, вибухів, жовтої землі і неба що падає на В’ячеслава м’якою ковдрою і від цього йому зовсім не страшно.

Ранком він знаходить декілька повідомлень. Проганяє залишки сну - новий день повністю поглинає його-і хоча в тілі ще панує втома, він відчуває бадьорість.  «Славко, бачив тебе вчора біля Андрївського. Чого не повідомив що вдома?» - В’ячеслав  згадує що його друга звати Сергій і що він працює маркетологом у якомусь торговельному центрі. Що ж            його власна кар’єра фотокореспондента потерпала від особистісної кризи. Він мав непоганий публіцистичний талант, але його талант фотографувати переважав. Він передивляється зроблені в Іраці фото природи і щоденного життя звичайних людей. Ось маленька дівчинка тривожно вдивляється в небо, а за нею-напівзруйновані дахи сірих будинків. Ось безкрайнє небо кам’янистої пустелі. Він бачив людський біль та травми, але це вже не викликало в нього звичної емпатії. Герой – відстоювач інтересів своєї країни часто міг вдома опинитися звичайнісіньким тираном що змушує свою доньку одягати хіджаб, а дружину не пускає на вулицю. Тому все не можна оцінювати однозначно.

Все ж таки він зможе дорого продати ці фото, але зараз В’ячеслав не хотів цього. Він мав деякі заощадження, тому не поспішав зв’язуватися зі своїми роботодавцями. Колись В’ячеслав щиро любив світ у його всіх проявах, але згодом, фотографуючи біль, зненавидів його і отримав затяжну клінічну депресію. А пережите у Іраці нещодавно взагалі зводило його з розуму. Потрібно з кимось зустрітися. Поділитися. Інакше світ просто звалиться на його свідомість і задушить.

Горизонт прорізаний кинджалом – кров неба витікає з рани у вигляді заходу сонця забарвленого в яскраво-червоний. В’ячеслав вирішує все таки вийти прогулятися. Він намагається скоріше втекти від спогадів, але вони наздоганяють його і ось  - ледь чутне плюскотіння води, у фіолетових сутінках. Повітря наповнене вологістю, що здається осідає в легенях при кожному вдиху. На стіни, які покриті шаром водоростей лягають тіні. Вода чиста і прохолодна, але Ашшур пригнічує бажання торкнутися поверхні - ці Води розбурхують земні спогади, яких в нього поки що немає. Це може погано відзначитися на свідомості. За правилами він не має права їх торкатися, якщо не вирішить померти, щоб народитися серед земного болю. Ашшур і не збирається. Він і так порушив багато правил.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше