Голос Дідів

РОЗДІЛ 1

   Дебелий санітар цуперкував іржаву теліжку. Каталка скрипіла й підстрибувала, виляла погнутими колесами. Інший ледве стримував тіло, що билось й вигиналось на порваній підстилці. Загорнуте, як мумія тіло вищало й ревло на усі голоси. В санітара по лиці річками летів піт, скапував на смердючу гамівну сорочку. Він ледве стримував пацієнта, що корчився, наче здоровезний блідий черв’як.
   Палати ожили. Хворі просиналися, купчилися біля дверей, заглядали в коридор. Хтось протяжно завив. Десь піднявся плач, регіт. В двері грюкотіли, шарпали за ручки, намагались вийти. Санітари перли з усіх сил, боязко косуючи на палати.
—    Сірьога, давай бігом ! Насилу держу. 
—    Та йди ти нахер ! І так тягну аж кишки вилазять. 
—    Бля, йому скільки хлозепіду увалили – кінь ляже. Похеру.
—    Щас всі почнуть бузить — ніч пропала.
   Коридор вперся в глухі металеві двері із затертою табличкою «Ізолятор». Каталка вискнула й зупинилась. Санітари схопили тіло. Воно рвалось й билось, вигиналось, наче вирішило зав’язатись у вузол. Ледве стримуючи скаженину, насилу відчинили двері. Затягли всередину. На м’якій пілозі біснуватий підскакував і звивався, виючи, як скажений. Санітари ледве тримали.
—    Сірьога, шо тепер ? Він не успокаюється.
—    Васільович сказав до ізоляторя притягти — він підбіжить.
Гамір з коридору накочував хвилями. Санітари люто матюкались, обливаючись потом. В них тріщали халати, руки зводила судома. Тіло виробляло такі викрутаси, що підлога двигтіла. 
—    Шо тут ?
Розхристаний лікар забіг в ізолятор на ходу ладнаючи шприц. На його щоці звивався відбиток рубця з подушки, а на потилиці стримів добрячий вихор.
—    Васільович, робіть шось, бо вже сили немає. 
—    А шо в прийомці нічого не зробили ?
—    Та вкотили хлозепіду там таку дозу шо…
—    І оце таке витворяє ?
—    Ну да.
—    Твою ж ти мать. Держіть йому голову.
Лікар закотив повіку, посвітив у око маленьким ліхтариком. 
—    Витягніть одну руку.
—    Ви іздіваєтесь ? Ми насилу його спеленали.
—    Давайте, треба тиск поміряти, бо ще одкинеться.
Санітари ледве вивільнили одну руку. Тонометр тихенько дзумкотів, а троє чоловіків ледве тримали одну руку. Манжет пхукнув й розслабився. Лікар глянув на екран.
—    Не пойму. Йому, наче нічого не кололи. 
—    Васільович, робіть шось. Він сам уб’ється і нас уб’є !
Чоловіки висіли на тілі, що теліпалось, ніби під струмом. Лікар насів й застроми шприц. Тіло тріпнулось ще декілька разів й притихло, зрідка сіпаючись. Санітари встали, втираючи рясний піт. Лікар нахилився, знайшов пульс на шиї, ще раз посвітив в очі. Піднявся,  відкашлявся.
—    Лишаємо його тут до ранку. Положіть на кровать. «Збрую» оставляєм. Сірьога, подіжурьте тут до ранку.
—    А переработка защитається ?
—    Ага, ше й премія в кінці тижня. Наглядайте за ним.
Лікар пішов. Санітар сплюнув на підлогу.
—    Покимарили. Вєталь, заступай перший, через три часа зміню.
—    З якого це ?
—    Бо роблю тут довше. Всьо, я спать.
  Санітар швидко почимчикував, прикривши двері. Вєталь пробурмотів матюк, тяжко зітхнув й примостився на жорсткий стілець. Тіло лежало.
Місяць  сріблясто виблискував за вікном, манив, кликав до себе. Він лежав, просто дивлячись через прозору перепону, відвернувшись, закривши очі. Місячне сяйво сріблястою паволокою, тонким павутинням обсновувало, проникало в усі закутки, наповнювало єство дивним тремтінням, ніби всередині  раз-по-раз грайливо дзеленчав сріблястий дзвіночок. Деякий час намагався просто лежати, закривши очі, стиснувши зуби, проте тремтіння ставало все сильнішим і сильнішим, темрява не допомагала. 
   Біль. Тупий біль в усьому тілі. Ледве відкрив очі, яскраве світло сонця різнуло, влупило по зіницях. Хлопець закрив очі, проте через деякий час знову спробував відкрити. Це було вже не так боляче. Повільно оглянувся навкруги. Палата. Знову тут. Ще один день без ночі. 
  Двері рипнули — зайшов лікар, санітар й медсестра. 
—    Привіт, Славік. Як воно ?
—    Як було останні дні.
—    Болі ?
—    Да. Викручує руки й ноги.
—    Це нормально. Після таких доз відновлення тяжке.
—    Довго таке буде ?
—    Побачимо. Зараз, наче в тебе ремісія.
Хлопець судомно ковтнув. Вище підтягнув ковдру.
—    То що в мене ? Я…хворий ? Шизік ?
—    Попередня діагностика не виявила ознак жодних психічних захворювань.
Лікар присів біля тумбочки дістав обшмульганий записник й телефон. Вибрав режим диктофону.
—    Лєна, ви з Віталіком можете йти. Ми вже тут самі розберемся.
—    Точно, Олег Васильович ? Може, все таки…
—    Да, Васільович, в мене всі равно роботи щас немає.
—    Ні, йдіть. Я ж сказав — ми самі.
Двері скрипнули. Лікар закинув ногу на ногу, відкрив записник, натиснув кнопку на смартфоні.
—    Ми зараз поговоримо. Треба знати, що то було.
—    Ви ж сказали, що  діагностика….
—    Тебе привезли з приступом. Двоє сто кілограмових дядьків ледве могли стримати. Я сам вгатив таку дозу транквілізаторів, що звалили б бика. То був явний зрив.
—    Я вже два місяці тут. І тиждень без ліків.
—    Це да. За цей час жодного приступу. Але тоді шось з тобою сталось. Ненормальне. Нам треба взнати що. Згоден ?
—    Так. З чого починати ?
—    Спочатку.
Хлопець видихнув, підліз вище й сів. Блідою рукою витер рот.
—    Я другий рік в аспірантурі. Інститут археології.
—    Що робили в нашій області ?
—    Ви ж, мабуть, опитували тих хто мене привезли.
—    Хочу чуть з перших рук.
—    Експедиція на Кам’яну Могилу. Дуже хотілося сюди. Зразу було все добре. Потім почалося.
Лікар насторочився.
—    Шо ти маєш на увазі ?
Хлопець скривився.
—    В певних місцях не працювали жодні прилади. Стрілка компаса крутилась, як скажена.
—    Ще хтось таке бачив ?
—    Так.
—    Можеш назвати імена ?
—    Віталій Лисицький, ще один аспірант і Коля Навроцький, лаборант.
Лікар щось записав.
—    Взагалі з обладнанням було повне лайно. Нас спонсорували американці, тому всякого «заліза» було повно. Але робило воно день і повночі.
—    А що говорили техніки якісь ?
—    Скидали на магнітні аномалії. Якщо по правді там таке буває. Але…
—    Що ще ?
—    З нами були пару собак. То вони ганяють кругом, а це сиділи в таборі й вили. А потім ще той дід…
—    Крім тебе його хтось бачив ?
—    Купа людей.
—    Називай.
Славко зітхнув, а лікар швидко зашурхотів записником. 
—    Навіщо пишете ? У вас же працює диктофон ?
—    Помітив ? Так треба, розказуй далі.
— Одного разу пішли в найближче село за допомогою. Треба було зняти верхній шар і щоб справи пішли швидше, вирішили взяти на допомогу місцевих. Проте, ніхто не погоджувався, навіть за хороші гроші. Якісь термінові справи, невиліковні хвороби й таке інше.  Так ні з чим повертались до табору. Йшли степом і лаяли на всі заставки ледачих селян. Тут позаду заторохтіла підвода - якийсь дід їхав у нашому напрямку. Ми попросили підвезти й він погодився. Завели розмову.
—    А що селянам гроші не потрібні ? Чи такі ліниві ?
—    Це ти до чого хлопче ?
—    Ми хотіли найняти ваших для розкопок, а вони не хочуть і все.
—    З наших туди не піде ніхто, хоч би ти їм і золоті гори обіщав.
—    Чого ж так ?
—    Негоже померлих турбувати, а тих що там покояться то й поготів. Ще мій дід, а він знахур був на все село, казав – тільки чисті можуть в Шо-Нун заходити.
Я тоді мало з воза не впав. Селянин назвав Кам’яну Могилу терміном, який тільки недавно ввійшов в  обіг історичної науки.
— Як, як ваш дід казав?
— Шо казав ?
— Кам’яну Могилу як називав ?
— А так і називав Кам’яною.
Подальші спроби зав’язати розмову про це нічого не дали – селянин знову прикинувся простим колгоспником, та ще й раптово став недочувати. Згодом плюнувши на все це, залишок дороги проїхали мовчки.
— Ну все хлопці, он ваші палатки, а мені в другу сторону треба.
— Спасибі вам.
— Та нема за що. Тільки от що – їдьте ви звідси, не час ще, не час...
— Що не час ? Для чого не час ?
— Чуть Голос Дідів.
Голосно нокнув на конячку і підвода з гуркотом покотилась далі. Ми тільки перезирнулись. Я розповів керівникові експедиції, але він лише рукою махнув. Наступні дні мені було якось тривожно на душі. І ось настав сьомий день. 
— Що ж далі ? 
— Ми знайшли Це. Досі не знаю, що воно могло бути. Випадково наткнулись на вхід до якоїсь печери. Вирішили дослідити. Біля входу знайшли поховання. Навіть не поховання... Просто скупчення кістяків. Можливо, це було жертвоприношення, так ми спочатку подумали. 
   Але серед кістяків повсюди валялись залишки зброї. Після попереднього аналізу виявилось, що відносяться вони, приблизно, до кінця десятого століття нашої ери, тобто до часу запровадження християнства, тож людські жертвоприношення та ще в такій кількості навряд  чи мали місце. При детальнішому дослідженні було виявлено ще одну дивну річ. 
Кістяки були розкидані по колу, ніби від вибуху. В центрі знаходились два скелети, біля них знайшли багато накінечників стріл, тож скидалось на те, що їх просто розстріляли. Але хто ж тоді інші ? На їхніх скелетах були пошкодження, які вказували на смерть від мечів або якихось інших предметів, але ніяк не стріл. 
   Ще одна дивина зовсім нас спантеличила: ніде не було й сліду обладунків чи зброї. От тільки ті наконечники… Як пізніше виявилось з чистого срібла.  Все таки тут була битва. Але кого з ким ? На це ніхто не міг та й не може відповісти. Далі... Далі вирішили обстежити печеру. А так, як з нашої групи лише я мав навички спелеолога тож довелося лізти. 
   Нашвидкоруч  змайструвавши систему кріплень, подібну до альпіністської, надійно закріпив її на собі, страховочний трос міцно зафіксували і спуск почався. Колись в печеру вели сходи і хоча вони майже стерлися й нахил був досить крутий спускатися було не надто важко. 
Ліхтарик відсвічував темні стіни, нічого особливого але тоді не приходилось надто роздивлятись. Та ось добувся самого приміщення. Тут все було по іншому. Стіни вкривали малюнки, багато малюнків різних стилів: зображення тварин, рослин, стилізовані фігурки людей. Я ввімкнув ручний ліхтар. Печера була досить простора з високим склепінням. 
   Мене зацікавило нагромадження каміння в центрі. Підійшовши до нього, побачив кістяк, що лежав на цій купі навзнак. Було схоже, що це вівтар на якому когось принесли в жертву. Поволі пройшов ще далі, наскільки дозволяла мотузка страховки. 
   Освітивши стіни, побачив тисячі знаків дивного письма. Воно було схоже на шумерський клинопис, єгипетські ієрогліфи і скандинавські руни одночасно. Безумовно – це серйозна археологічна знахідка. Я вже рушив до виходу щоб скоріше добутись поверхні й розповісти всім про диво, заховане під землею. 
   Але зненацька увагу привернув кістяк на вівтарі. Я підійшов до нього впритул й постеріг вкрите багатовіковим пилом  кільце. Це було схоже на браслет. Потерши його об одяг, на превеликий подив виявив, що воно було з металу або матеріалу схожого на метал.
   Принаймні блиск в нього був металічний. Браслет виявився справжнім витвором давнього мистецтва: дивно вирізьблені символи й меандричний орнамент створювали відчуття якоїсь безкінечності. Ця знахідка, ніби притягувала і, не витримавши я просунув в нього руку.
Хлопець замовк й, судомно ковтнувши, несвідомо провів рукою по очах. 
— Шо, Славік ? Наступає ? 
— Ні наче. Це я... так... просто.
— Давай далі.
— Не пам’ятаю. Лише голос. Десь всередині голови. Голос і слово.
— Яке ?
— З’явився.
— Не зрозумів.
— Почув слово — з’явився.
— І що потім ? 
— Нічого не пам’таю.  Включився тільки тут, в палаті..
— А де ж той браслет ?
— Браслет... Не знаю. Треба питати керівника.
—    Добре, відпочивай поки. А далі побачимо.
Хлопець  втомлено закрив очі. Лікарі вийшли з палати, пройшов коридором до кабінету головного лікаря. Постукав й зайшов.
—    Добрий день, Степан Львович.
—    Заходь, Олег. Розказуй
Олег Васильович примостився навпроти.
—    Був на оце обході. Опитав клієнта з сімнадцятої. Того, історика, що з експедиції привезли.
—    Да, да, помню. 
—    Не знаю, шо й сказати. Прямо перший раз в практиці. Всі показники вказують на норму.
—    Хм, чудеса. Це ж той, що медсестри боялися ходить ? Одержимий ?
—    Да. Хоч екзорциста викликай.
Степан Львович набурмосив кущисті брови. 
—    Шо по ліках ?
—    Два тижні нічого не даєм. Припадків немає, мислить ясно. Посткурсові відчуття.
—    Да, чудеса. Що пропонуєш далі ?
—    Підтримуюча терапія. Тиждень ще подивимось.
—    На облік будемо ставить ?
—    Так діагноза, як такого немає. Написать то можна, бумага все стерпить, але… Даже не знаю.
—    Значить дивимось тиждень, а там шось будемо думать.
—    Ладно, піду я.
—    Добре, Олег. По цьому пацієнту держи в курсі.
—    Аякже.
Олег Васильович вийшов, міцно притиснувши двері.
   Коли спиш час біжить швидко. Сон – це ніби другий світ, паралельна реальність, яка завжди поглинає, як тільки на небі з’являється місяць і ніч оксамитовою паволокою огортає Землю. Він  боявся ночі, сон перетворився на справжнісіньке катування, жах, що посилювався відчуттям безкінечності, адже хоч не хоч, а спати мусиш. 
   Славко зненавидів ніч й сни.  Грань між сновидіннями і реальним життям зникла. Принаймні, він так думав, не підозрюючи, що ніч це продовження дня, а сни – це інша сторона реальності. Можливо зрозуміє. Потім…
   Час проходив. Час проходить непомітно, коли не думаєш про нього. Тихою тінню у вікна заглянув спокійний, літній вечір.  Він обернувся до стіни й задумався. «Чому я не розповів лікарю всього ?» - ця думка просто таки горіла в мозку. Страх ? Можливо. Страх, того, що став божевільним ? Але, якщо так сталося - чого боятися ? Люди дивні створіння — завжди бояться невідомого, але втрачають страх, пізнавши його. Хоча ні, все ж таки не страх. Тоді чому не розповів про Голос і нічні видіння ? Чому  сказав, що  не пам’ятаю ночей ? О, я добре їх пам’таю. Ці крики, кров, і постійний голос... 
«Я хворий, мене вилікують і все знову стане на свої місця –  повторював про себе Славко. Мене вилікують і все буде добре...
— Так легше – почув зненацька 
— Знову почалося ! Ні ! Мені все здається, я нічого не чую !
—    Так легше, чути, проте не слухати, дивитися, але не бачити. Так легше...
   Голос. Дзвінкий, мов срібло, він, здавалося заповнював всю кімнату, проникав у всі щілини.   В ньому не було ні м’якості ні твердості, не було суворості, щастя чи горя – одним словом нічого людського. Голос заповнив його єство, повністю, без залишку. 
   Славко не прислухався, ні, просто завмер або швидше закляк. Хотілося дихнути та він не міг, проте на диво не задихався. Хотілося злякатися та страху не було. Зникло все, лишився тільки Голос.
— З’явився. Ти той, хто мав відвагу надіти кільце давніх і витримати силу. Тепер хочеш цього чи ні, а став часткою довгого ланцюга, який простував від Великої Зими, але перервався одного разу, точніше його перервали... перервався Рід, сталися руйнування. Ти маєш виправити. Я тобі покажу...
   Враз перед Славковими очима щось яскраво спалахнуло. Він побачив картини, яскравий калейдоскоп, що скидався на фільм, тільки фільм всередині голови в якому все відчував, проте нічого не міг зробити. Сонце пекло... 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше