Казка "Принц та Чарівне слово"

Казка "Принц та Чарівне слово"

Десь далеко за горизонтом, у квітучому краю правили Король та Королева.

Все в них ладилось, та тільки дітей не було. І вже коли здавалося, що немає надії, в них народився синочок. 

Королева оточила його турботою та материнським коханням. Король був готовий виконати будь-яке його бажання! Варто було Принцу чхнути, як скликали всіх лікарів королівства. Варто було заплакати, як тут же збігалися кумедники та циркачі. Вдень і вночі працювали майстри іграшкових справ, щоб у Принца були всі іграшки світу.

Хлопчину вдягали в новий одяг кожен день! Йому дозволяли будь-які витівки. Король та Королева любили свого сина, як могли. Але з роками радість почала зникати з їхнього палацу. З кожним днем малюк все більше супився. Перестав звучати його переливчастий сміх. Іграшки не втішали, солодощі набридли.

Нянечки розбігалися від страху, коли Принц гнівався. Кумедники та циркачі ховалися від нього. Лікарі розводили руками – немає такої мікстури, щоб радіти життю. Король і Королева навіть боялися підійти до свого малюка – він одразу ж починав верещати і тупотіти ніжками, вимагаючи ще більше солодощів та іграшок. Так минуло кілька років.

Якось Принц сидів на підлозі своєї кімнати. Вона була величезною, як футбольне поле. Там могло б жити сто принців, і для всіх було б достатньо місця. Цього дня Принц насупився ще більше, ніж звичайно, і щосили штурхав ногами механічну ляльку. 

Зрештою, Принц захекався. Шпурнувши забаву на цілу гору зламаних іграшок, він вийшов на балкон перепочити. Звідти відкривався чудовий вид на сад при палаці. Тільки хлопчик не помічав ані краси квітів, ані метеликів, ані яскравої зелені. Все здавалося йому нудним та сірим. Раптом Принц почув сміх. "Хто це насмілився сміятися в моєму саду?" – подумав він.

Аж раптом на галявину перед палацом з кущів вибігли діти – це були три брати та їхня сестричка, діти мірошника. Замурзані, босі та веселі, вони так загралися, що навіть не помітили, як далеко відійшли від дому. Пригода та гра привели їх спочатку в тихий провулок, а потім до зарослої дірки в стіні, що оточувала королівський сад.

Принц давно не бачив інших дітей. Особливо таких – смаглявих, замурзаних, з плямами трави, сажі, борошна та землі на простому одязі, та ще й босоніж. Скуйовджене волосся на голові стирчало в різні боки! Діти бігали один за одним, перекидалися в траві, стрибали та сміялися. Королівський сад давно не чув таких веселощів!

Принцу стало цікаво. Що це за дивні діти? Чому вони радіють, якщо вони не мають ні солодощів, ні іграшок. Давно ж Принц не виходив у сад. А щоб один – взагалі ніколи. З розкішною іграшкою в одній руці, з величезною цукеркою в другій він попрямував до дверей, насупившись щосили. Охорона та нянечки навіть не насмілились заїкнутись, щоб зупинити Принца. Зрештою він дістався саду.

– Гей ви! – гукнув дітлахів Принц. Це було не дуже ввічливо, але він навіть не уявляв, як ще до них можна звернутися.

Найстаршому хлопцеві на вигляд було стільки ж, скільки й принцу. Найменшою серед них була дівчинка. Їй ледве виповнилося чотири роки.

– Ви! Що ви тут робите? – грізно спитав Принц.

Діти завмерли на місці. Вони теж не бачили раніше таких хлопчиків – Принц виблискував, як святкова ялинка. Тільки замість сяючої вершини – корона.

–  Тож граємось – відповів старший. У цій ватазі він був найголовніший, а тому відповідав сміливо, навіть трохи задерши носа. Він думав, що так здається ще вищим.

–  А де ваші іграшки? Де кумедники та циркачі? – здивувався Принц. Він навіть перестав супитись.

Старший хлопець був без поняття, хто такі клоуни, і ці, як їх... цикрачі... Але виду не подавав – він же був найголовнішим.

– Ось! – показав хлопчина палицю, якою хвилиною раніше весело розмахував над головою.

– Що це? – ще більше здивувався Принц.

– Це мій кінь! – з гордістю відповів старший. У його братів та сестри теж були палиці, тобто коні.

– Ахаха! Хахаха! – глузливо засміявся Принц, – це ж палиця, зовсім не кінь!

“Ходімо звідси”, – буркнув старший братам і сестрі. Принц йому не сподобався. Дивний він якийсь був. І сміявся зовсім не як інші діти. Та й у цей садок батьки ходити забороняли, якщо вже чесно.

– Гей ви! Стійте! Я не дозволяв вам йти! – обурився було Принц, але тих тільки п'яти заблищали.

Ох і розлютився він! Від розпираючої люті Принц почав ламати гілки і топтати квіти, та ще й закинув свою іграшку кудись подалі разом з цукеркою. Злився, як тільки міг. Зупинився, коли почув чийсь делікатний кашель.

"Кхм, кхм" – це був старий садівник, який давно спостерігав за дітьми з кущів. Сивий, з довгою бородою та міцними руками. Він чимось нагадував чарівників із книжок – йому тільки ковпака не вистачало.

Садівник оглянув галявину, похитуючи головою від виду зламаних кущів і гілок.

–  Мілорд, але хто насмілився вас так розгнівати? – намагаючись не розсердити Принца ще більше, запитав садівник.

– Чому ці діти втекли? – ламаючи ще одну гілку, грізно вигукнув Принц!

Садівник задумався. Він був дуже старий, стежив за садом так давно, що навіть Король не пам'ятав, звідки він тут взявся.

– Я думаю, мілорде, вся справа в короні, – немов згадавши щось, відповів Садівник.

– А що з нею не так? 

– Ох, я вже дуже старий і багато не пам'ятаю, але здається, вона проклята. Прилетіла страшна чаклунка на ваші хрестини і прокляла її. На кому ця корона – від того всі й тікають.

Повірив Принц Садівнику чи ні, але з того часу він більше не вдягав корону. Вона йому перестала подобатися, і з Принцом ніхто не сперечався.

За кілька днів він знову почув сміх у саду. Так, це була все та ж ватага. Принц узяв із собою найкращі іграшки, щоб показати їх дітям. Вибігши в сад, він знайшов компанію все на тому ж лужку. Діти носилися верхом на палицях – тобто, на конях.

– Це – іграшки. І вони – мої! – з ходу заявив Принц, демонструючи найкращі у світі забави.



Олекса Попович

Відредаговано: 11.05.2022

Додати в бібліотеку


Поскаржитись