Казки старого лісу

КАЗКИ СТАРОГО ЛІСУ

Десь на краю дрімучого лісу, поблизу сільського кладовища, стоїть маленька хатинка-мазанка. І хоч житло стареньке, але стіни побілені та солома нова на даху. Ввечері у віконці хатинки завжди загоряється вогник та лунає колискова – то бабця онука присипає.

Гойда, гойда-гой, ніченька іде,
Діточок малих спатоньки кладе.
Під вікном тремтить вишенька мала,
В хатку проситься, бо прийшла зима

Гойда, гойда-гой, очка заплющи,
В сні щасливому зогрієшся ти.
Йди до хлопчика, люба вишенько,
В колисочці вам буде тепленько.

Гойда, гойда-гой ніч прийшла до нас,
Діточкам малим спатоньки вже час.
Рости, хлопчику, з вишенькою враз,
Хай не скупиться доленька для вас

- Чом не спиш, Івасику? – запитує бабця в малого, - я всіх нічниць прогнала, ніхто тебе не потурбує. Вже й земля відпочиває, сонце спить, і тобі пора.

- Не можу заснути, - відповідає хлопчик, - зозуля заважає. Чуєш, як журливо вона кукує? Бабусю, чому зозуля журиться? Вона ж птаха, клопоту не має. Знай собі, літає, з гілочки на гілочку стрибає.

- Ох, Івасику, біда в зозулі, тому вона журиться.

- А що за біда бабусю? Розкажи, - хлопчик лежить в люльці на уважно слухає.

- Люди різне кажуть, Івасику. Говорять вони, що Зозуля чоловіка свого вбила, зжила зі світу та десь заховала. Але не знають люди правди, ось слухай, як діло було.

***

Жила в одному селі жінка на ім’я Уляна. Гарна була баба, вродлива, з людьми привітна, та й начебто господиня вправна, але мала вона одну ваду – балакуча не в міру; поки усе не розповість, та про усе не розпитає, то поратися по господарству не буде. Якось посватався до неї бондар на ім’я Касян. Мав він своє господарство. Припав чоловік Уляні до душі, вона на шлюб погодилась. Спочатку жили вони щасливо – жінка навіть про марні балачки забула. Та не все так гарно, як бажається. Через деякий час Уляна знову взялась за старе – з одними побалакала, з іншими слівцем перемовилась, із третіми потеревенила – отак дні й минали за розмовами. Господарство занапастилось, навіть домовик утік із хати. Касян все вмовляв Уляну, щоб вона припинила свої балачки, бо він сам піде від неї. Жінка злякалась, бо чоловіка свого кохала, але нічого із собою зробити не могла – теревенила цілими днями.

Якось зібрались Уляна та Касян на ярмарку, але й там згоди не дійшли. Полаялись вони через жінкові балачки, і Касян додому поїхав, а Уляну на ярмарку залишив – сама дійде. Як на біду, ще й погода зіпсувалась – важкі чорні хмари небо закрили, вітер здійнявся. Тривожно на серці Уляниному, як там чоловік її? Додому жінка поспішає, лається на себе за балакучість свою. Раптом Уляну перестрів дивний пан в чорний одяг вбраний, на обидві ноги кульгає, ще й пика на свиню схожа.

- Куди, Уляно, прямуєш? – запитав дивний пан у жінки.

- Додому, пане, - охоче відповідає вона, бо усю дорогу мовчала, - чим вам допомогти можу?

- Це я тобі в нагоді стану, - відповідає чоловік, - чув я, що ти хворієш на балакучість. Допоможу я тобі, більше жодного слова не промовиш. Погоджуєшся на допомогу?

- Згодна, ой згодна, пане! – зраділа жінка.

Дивний чоловік спиною вперед пройшов три круги навколо Уляни, щось прошепотів та сплюнув через ліве плече.

- Справу зроблено! Щойно додому прийдеш, то більше й слова не вимовиш! – промовив пан та зник, лише запах сірки після нього залишився.

Злякалась Уляна, бо зрозуміла, із ким вона розмовляла, з ким угоду уклала. Хутчіш побігла жінка додому – здалеку побачила, що волів на подвір’ї не має. Де ж чоловік її? Вже давно повинен приїхати.

Зовсім чорним небо стало, лише блискавки його освітлюють. Грім страшно гуркотить і вже злива землю поливає. Бачить Уляна, що через місток їде Касян, побігла жінка до нього, швидкою птахою кинулась. Раптом блискавка в міст вдарила, зруйнувала переправу. Впав у стрімку річку Касян, поглинула його вода.

- Касяне-е-е-е! - крик розпачу і жаху лунає над рікою, то Уляна кричить, - Касяне-е-е!

Довго голосила Уляна на березі річки – та загинув чоловік, хоч кричи, хоч не кричи. Йде жінка додому та схлипує: «Ка-ся-не! Ка-ся-не!». Лише на поріг хати ступила, як на пташку перетворилась. Здійснилось чортяче закляття – більше й слова Уляна вимовити не може, лише по-пташиному чоловіка кличе: «Ка-ся-не! Ка-ся-не!».

Літає птаха селом, а люди лише дивуються – як голос пташиний на Улянин схожий, наче дійсно з неї пташку створили. Так і пішла в народі назва для дивної пташки – з Уляни, з Уляни. Якийсь жартівник перекривив слова на Зозуляну, а потім вже люди забули про цю історію і далі пташину назву скоротили - зозуля.

***

- Бабусю, - запитує хлопчик, - а чого люди сваряться? От сьогодні я чув, як дід Петро на сусіда свого гримав, і той у відповідь лаявся. Дід Петро казав, що пса сусідського приб’є, бо той скулить та бреше вранці, а сусід відповів, що то Петро – собака.

- Це тому вони лаються, що Пекун їх допікає. Чув про такого?

- Ні, бабусенько, не чув! Хто це?

- Слухай, Івасику, та не переймайся, бо до нас Пекун не поткнеться.

***

Колись давно на одному хуторі жила родина велика. Дружніми вони були, один за одного горою стояли, допомагали. Та якось до їхнього роду чужоземець пристав. Ну й хитрий він був, а бридкий який! Усіх між собою пересварив, і ходить радісний. І наче не винен він у розбраті, але пересварились усі в родині, знати один одного не бажають. І ніхто не здогадувався, що то Пекун на чужоземця перекинувся. От родина між собою лається, а він від тієї лайки товстішає та збільшується, аж поки не стає таким величезним, що усіх пожирає, а тоді до іншої родини йде. Не один рід православний згубив Пекун.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше