Частина перша. Колір Надії.

Остання картинка, що зосталася в пам’яті: яскравий спалах зеленого сліпучого світла і морок. Чорний, безкінечний. Дарував неземний спокій бездумного неіснування. Скільки він тривав? Невідомо. Здавалось, вічність, але ж і вічність коли-небудь закінчується. Навіть вічності колись набридає мертвий спокій зупиненого часу. Маленький вогник розуму загорівся в темній порожнечі: «Хто Я?». Навколо – пустка. Свідомість стерильно порожня. Раптом легеньким вітерцем промайнула тінь спогаду. Потягнулася за нею: «Ще трішки, ще хвильку і я згадаю... Я, це вона? Я жінка?» Не можу розплющити повіки, але впевнена, що це життєво необхідно. Хочу торкнутися свого обличчя, і навіть знаю, що торкатися треба рукою... чи руками...Точно знаю, руками! Їх у мене дві. Раптом чітко усвідомлюю, що таке руки, і для чого вони існують. Але це розуміння нічого не змінює. Тіло... Моє тіло нерухоме, поза межами контролю. Я і воно існуємо окремо один від одного. Але так бути не повинно. І від цієї вселенської несправедливості десь всередині зароджується злий і впертий протест. Я згадую, що маю голос... тільки ще б знати, як ним користуватись, але раптом вітерець спогадів повернувся, образи затопили голову, і я...

Спогад перший.

Невисока худенька дівчина, майже дівчинка, стоїть на голому бетонному пероні приміської залізничної станції. З неба долинає гуркіт: от-от насуне швидка літня гроза. Вітер метляє полами розстібнутої курточки-вітрівки, намагається вирвати з рук величезну пластикову папку, що наче парус, рветься і опадає разом з поривами повітря. Нечислені люди, яким теж треба в Місто надвечір буднього дня, з побоюванням обходять це дійство по широкому колу. З тривогою дивляться на небо, яке стрімко темніє, на годинники: «Де та електричка?», потім знову на дівчину: «Чи не зачепить?». А вона то притискає папку обома руками до живота, то засовує її під пахву, то намагається стиснути колінами, але всі ці механічні дії ніяк не зачіпають щасливого виразу обличчя. І якби знайшовся хтось сміливий поряд і заглянув їй у вічі, то напевно усміхався б до вечора, у відповідь на ту нестримну радість, що просто бризкала навколо, побачив би в великих сірих очах світло найзаповітнішої мрії, і жагуче щастя першого кроку до неї. Бабка, що торгує різними чокулядками, печеньками та сигаретами, сидячи недалеко на табуреточці, знайшла собі розвагу, спостерігаючи за гімнастичними вправами з папкою, і вже навіть відкрила рота щось єхидне сказанути, та раптом в її зачерствілій душі, яку вже багато років не відвідувало співчуття, щось здригнулося, і вона закрила вже готовий до грубого сільського жарту рот. Вигляд цієї тоненької фігурки, що аж випромінювала вільний, нестримний шал молодості, ще не підтятий життєвим досвідом, часто гірким, на секунду зробив неймовірне. Бабка поперхнулася клубком, що став у горлі, і пустила сльозу, навіть не зрозумівши причини свого розчулення. Опанувала себе, і вже злим поглядом роззирнулася доокола, чи ніхто не бачив, як вона мало не стала вразливою. Дівчина навіть не знала, що стала об’єктом таких емоцій. Дивилася перед собою і бачила щось інше, ніж пошарпана залізнична колія, посадка і поля, по краям яких де-не-де тулилися будинки , майже невидимі за зеленню садків.

Ця дівчина - я. Стою собі, воюю з вітром, переймаюсь небом, що загрозливо темніє, а всередині мене співає спірічуелси ангельский хор: добре, що Гершвін вже помер, а то почувши такий драйв, помер би ще раз – від заздрощів. Сьогодні, наперекір всьому і всім, роблю перший крок до своєї дитячої мрії: їду на вступні іспити до Міста. Хочу бути художником. Ні, не так – я від самого народження ним вже є. Це - моє життя, моє покликання, мій власний чарівний і таємний світ. А зараз я їду стати частиною всесвіту таких же неймовірних загадкових талановитих людей, що розмовляють з зорями, затримують біг часу на полотні, добрих чарівників, які зверхньо дивляться на сірих людей, з їх сірими бажаннями, і сірими думками. Мої піднесені марення перервав голосний рев електрички, що увірвалася на станцію разом з першими краплями дощу. Відкрилися двері, з вагонів почали з’являтися люди. Протилежна від Міста кінцева зупинка була районним центром, де розрослися величезні, до горизонту, тепличні господарства, і тепер чоловіки та жінки з навколишніх сіл, що там працювали, поверталися додому. Сільчан, бажаючих їхати до Міста буднім днем майже не було, то ж я, втягнувши папку, розкішно розмістилася одна-самісінька на лавці, папку притулила навпроти . Вагоном рвонуло, потяг почав набирати хід. В вікно вдарили краплі дощу, побігли по ньому швидкими струмками, розмазуючись від зустрічного вітру. Відкинулася на спинку, з полегшенням видихнула і задивилась на гру води на склі...

Взагалі-то сьогоднішня поїздка – напевно, мій перший по-справжньому самостійний крок у житті. Всі вдома знали, що в цей момент я знаходжусь в моєї найкращої подруги Оксани, і буду допізна допомагати їй готуватись до вступних іспитів у виш. Десь всередині живота щось стискалося і ставало холодно від думки, що батьки не тільки не в курсі цієї поїздки, але якби дізналися про неї, то нізащо б не відпустили. Особливо тато. Для нього вся моя доля вже була запланована і розписана на п’ятдесят років вперед. Як зараз перед очима стоїть його суворе обличчя, на якому посмішка з’являлась хіба кілька разів за все життя. Одну з них – найщирішу, батько видавив, коли мене в шостому класі похвалила вчителька з математики. Сказала, що у мене вроджений дар до точних наук, і вона зі мною може займатись поза школою, щоб підготовити до вступу в математичний виш. Тато тоді задоволено посміхнувся, і навіть поплескав мене рукою по спині, від чого я аж присіла – руку батько мав важкеньку. Звичайно, ні в який Виш мене віддавати не збиралися. Власні плани на мій рахунок він озвучив, коли закінчила дев’ятий клас.

- Значить, так, - промовив, як завжди незворушно, після того, як я прибігла з останнього дзвоника, і радісно торохтіла за вечерею, оповідаючи останні шкільні новини й мрії моїх однокласників про майбутнє. - Закінчиш одиннадцятий, і гайда в район на бухгалтерські курси. Через півроку повернешся додому, будеш у мене помічницею. Справа розвивається. Ми з Сергієм думаємо об’єднати свій бізнес. До того ж, його син Роман, - тут він повернув до мене голову і сіпнув щокою, що, мабуть, повинно було означати його чергову батьківську посмішку. У мене затерпли коліна...