Короткий репортаж про дрібну подію

Короткий репортаж про дрібну подію

 

Товче у тімя дощ ,

Під чобітьми грязюка.

Назустріч кроки.

То бруд долають двоє,

Зєднавши руки. Заздрю.

 

Ми змовились зустрітися на «Арсенальній». І я, як зазвичай, вже 5 хвилин розглядаю метеликів за склом сувенірного кіоска. Бо на вулиці дощ. Відображень у склі знову побільшало, та я не обертаюсь. Порція людей протікає за спиною, помалу розриваючись на окремі фігури. Ніхто не затримався.

Він завжди запізнюється. Кепська звичка, як для майбутнього журналіста. А мене дражнить «паном Досконалість», бо все роблю вчасно. От і цей «репортаж про подію» він мусив здати ще тиждень тому. Та що мені до того, хвилюватися за нього безглуздо, він усім заговорить зуби і вийде сухим з-під будь-якого дощу. Але я зрадів, коли він попросив допомогти.

Вже місяць, як ми разом винаймаємо однокімнатну й ділимо на двох не тільки квартплату. І тиждень за тижнем, вже четвертий минув, не можу позбутися кошмару. Мені здається, тепер усі знають про наші стосунки. В універі я уникаю його, мов чуми. Поворот кожної голови в мій бік здається сповненим значення. Я навіть, аби роздивитися всі нюанси виразів, почав був носити окуляри, що дають одиницю. Але від них так болить голова, що мусив повернутися до звичайних. Все одно нічого не зрозумів, тлумачити погляди можна як завгодно.

А він… Він спершу сміявся, потім дратувався, тепер якось затих. Та мені не подобається, як він на мене дивиться. І я сам собі не подобаюсь.

Навколо повно тих, хто спільно винаймає житло! Я параноїк. І що мені з цим робити? Без сумніву, мама була права – у мене на лобі все написано. Постійно відчуваю – на мені горить, світиться цей напис – «я щасливий!» Він робить мене помітним а ще вразливим. Тепер і не сховаєшся.

Звісно, то його провина, він поставив на мені це тавро і хоче, аби я носив його з гідністю. Завелика відповідальність для мене.

Так занурився у власні думки, що перестав стежити за відображеннями. Озираюся на засапаний віддих. Звісно, він біг ескалатором. Прибираю його руку зі свого плеча.

–   То яку подію ти нарешті вибрав? – не хочу слухати виправдання.

–   А, не знаю, якась акція під Верховною Радою. Побігли наздоганяти!

І я не встиг запитати, звідки він у такому разі знає, кого наздоганяти. Швидко й без розмов ми подолали шлях до Маріїнського парку і на його розі побачили хвіст невеличкої колони з плакатами. Маніфестанти рухалися проїжджою частиною, але, на моє здивування, він потягнув мене до парку. Паралельною дорозі, алеєю, ми швидко наздогнали колону й пішли в тому ж темпі. Я прочитав гасла на плакатах. Все ясно, акція ЛҐБТ-активістів. Нізащо не повірю, що ти не знав!

Поки я розмірковував, чи не розвернутися й не піти назад, ми порівнялися з двома жінками. Вони зупинились і стоять під своїми барвистими парасольками, розглядають натовп. Дощ вистукував по натягнутому нейлону – такий само дрібний та нервовий, як я.

Колона завертає під Верховну Раду, а ми й далі рухаємося парком. Проходимо за спинами невеличкого гурту молодиків у спортивних куртках. Всі як один із коротким наїжаченим волоссям і піднятими плечима. Якби не різного зросту, то наче близнюки. Їхня увага прикута до маніфестантів, і вони завзято свистять, а те, що вигукують, моя свідомість запікує.

Думки влаштували свій власний мітинг у моїй голові. І як же ж добре вони вміють і не втомлюються добирати все правильніші, все переконливіші слова, певні того, що ніхто їх не почує! Від огиди я готовий або побігти, або полізти в бійку. Якби не цей холодний спокій поряд зі мною…

Він не прискорює кроків. Продовжує йти алеєю, поступово завертаючи разом із нею у протилежний від Маріїнського палацу бік.

–   Ну все побачили, можна й назад.

Я не коментую. В голові тиша й порожнеча.

Тепер краплі падають лише з гілок. Дощ лишив по собі вологий туман у повітрі. Зробивши коло, ми наближаємося до початків парку. Тут, відповідно до погоди, зовсім порожньо. На дорозі розмокла земля, біля нової висотки все щось добудовують. Я послизнувся, і він узяв мене за руку. Моя рука волога. Будь ласка, хай він подумає, що це від дощу!

Назустріч жінка з великим рудим псом. Під капюшоном очей не видно, але видно розтягнутий усмішкою рот. Дивиться на наші руки, мабуть.

Ну й начхати, нехай! Стискаю його руку сильніше.

 



Мізу Тамарі

#1412 в Сучасна проза
#1504 в Різне

У тексті є: дощ, сумніви, рішення

Відредаговано: 18.07.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись