Крик

Крик

Скинь свій одяг, розірви небо. Не залиш після себе нічого. Твої сльози перетворяться в попіл, який холодним спогадом буде жити в моїх мертвих снах. Земля забирає мене, ти не можеш кричати в темному, туманному лісі. Зорі на небі гаснуть як мої мрії. Прийшла осінь, яка як дівчина тікає від смерті холоду. Мій холод роздирає твою могилу та ридає над нею тонкими слідами самотності. Я покидаю твій простір згаслого неба, який грає згаслими барвами дитячих сліз. Холодні вулиці згадують про нас, але наші кроки мертві для світу живих. Вчорашні тіні біжать у прірву вічності й топляться в сльозах забуття.

У мене стільки фраз у голові, але усі вони стрягнуть в горлі й стікають кров'ю з моїх очей. У кожного свої мотиви, щоб відтягувати незворотну думку про смерть людини, яка кидається в прірву. Можливо, вона хотіла побачити захід сонця, але я чомусь можу про це думати, я маю відмучитись в реалізмі за неї, за її маску до життя, маю вставати з попелу та йти, закриваючи від побаченого мертві очі, які дивляться в густий ліс хрестів, який заріс квітами і спогадами на заході.

Я бачив звалище людських тіл – воно перепліталось з криком і запахом наївності й вічності. Я знаходив губи, відірвані руки і очі в сльозах, моя душа старіє від світла того, як я все бачу. Павутина дуже тонка для ходьби по ній, тим більше для моєї труни чи моєї наївності. Це життя не пробачать нікому, воно сіре від барв. Я не залишу після себе жодного спогаду, жодна душа не дізнається моє справжнє ім'я, хоча я сам його давно не згадував. На мене впала прекрасна оголена жінка та зламала мені хребта. Я прикутий до землі та небес одночасно. В мені немає зла, тому я сумую за добром в собі. Мої мрії та думки перетворились на зміїв, вони мене душать і чекають, допоки я вип'ю власну отруту. Я розбиваю дзеркала і стріляю в тінь, але вони постійно зі мною. Я бачив усіх богів – вони ридали над моїм склепом. Мої сльози запалили сухі безсмертники – вони у вогні розцвітали моїм болем. У вогні чути сміх вакханалій і оргій, вбивств і проклять, зрад і суїцидальність античних філософів, які шукали з ліхтарями у день людину. Вертер глянув на Фауста з раком мозку й дав йому морфій.



Йогонес де Сіленціум

Відредаговано: 11.07.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись