Like від колишньої

Like від колишньої

 

1.

Обручка з велетенським діамантом відбивала меншу кількість кольорів, ніж здавалося в магазині ще годину тому. Кажу велетенським, бо ви собі не уявляєте, скільки треба продати сім-карт у метро, аби вистачило на пів карата. Якби не простенький трюк, то я б ще пів року накопичував.

Всі магазини і сторінки в Інтернеті лишилися позаду. Сиджу цього п’ятничного вечора і милуюся. Десятки раптових фіолетових і червоних блискавок танцюють у камені, ловлячи скупі промінчики екрана мого телефону. Моє ж благеньке срібне кільце так не милує око. Не відбиває воно світла і від тринадцяти моніторів, що миготять кількома відтінками сірого. Так, я зараз охоронець. От вже завтра, відгуляю весілля і поженуся кудись в Європу. Махати шпателем умів ще з дитинства – стану там швидко своїм.

Анічка мене чекатиме. Знаю, що не ображатиметься. Вона ж бачить як я для неї стараюся. Ну, сюди я прийшов на подвійну зміну не лише, аби за бенкет у кафе розрахуватися. Кажу ж: на мене вже коситься з підозрою половина міста. А це не багато, не мало – сотня тисяч чоловік. Фальшиві сімки – не перше, що вдалося провернути. Обручці, як ви розумієте, ще одна каблучка передує…

Як би це не заснути в такій німій темряві. Літаки, які щоночі вилітають з нашої військово-повітряної бази точно розбудять, якщо що. Пілоти напрацьовують години польотів після багаторічної сплячки. Великі «іли» злітають і сідають, наче велетенські ворони, покружлявши над містом. Неповоротка, але велична машина: крила широкі, а тулуб міцний. О, чуєте, ще один такий загудів. Динозавр, але чим багаті…

На телефоні лінива стрілка піксельного годинника п’яною гадюкою доповзала до одинадцятої. Вся ніч попереду. Написати комусь? Може потрусити однокурсника, що так само швидко, як я, рухається до кінця зміни на станції техобслуговування? Чи кого з родичів? Почнуть питати: що, як, куди? А в мене вже років п’ять все в один бік. Поближче до старості. Лише Анічка не постаріє, буде з таким же волоссям – кольору морської піни, носиком, що дивиться на хмаринки брів та очима, в яких саме небо черпає блакить.

Переконав себе? Так. І вже давно. Головне частіше собі повторювати і не згадувати ім’я тієї. Іншої. Як її звати? … Не пам’ятаю! Думаєте брешу? Забути ім’я тієї, після якої блукав наче переїжджений найіржавішим трамваєм їжак у тумані? Розчинився в її короткому, світлому, не кольору морської піни, але такому пахучому волоссі… і забув?! Я був би не Максом Павелком, якби не забув!

Довго і методично витравлював її з себе, наче вибите аж на кістках тату. Не те що б речі чи фото, навіть за спільними друзями ганявся з палаючою головешнею та каністрою солярки. Лишився тільки один друзяка – Таракан, на згадку про ті часи. Це від Тарас Канівець, ну, аби «по-карочє». Але він нічого не міг нагадати, бо після однієї своєї пригоди замовк. Лікарі кажуть: з язиком і зв’язками все гаразд, але мовчить і все. Я кілька разів його лякав, поїв самогоном до других півнів – ні слова. Лиш дивиться на мене гад, і здалеку, німотою нагадує про Неї.

Коли пішли з інституту, він лишився у ньому прибирати і заміняти вічно карвалольних викладачок. А що, і цигарка знайдеться, і м’яча з пацанвою поганяє, про турніки і гирі – годі й казати. І дівки березневими очицями постріляють у його бік. Він же тільки на розмови слабий. А так – ідеальний чоловік... Я так давно з ним не розмовляв.

Раніше я до нього часто говорив. Навіть, коли побачив, що він вже назавжди замовк. Все чекав, що він згадає про ті часи. Ну й про ту, що вже згубила ім’я серед мого небагатого «містечка пам’яті» … А він писав лиш про інститут та якусь дев’ятиструнну гітару. Такі хіба бувають?

Ми і по-скайпу спілкувалися. Ну, після мого першого подвига – джек-поту. Хотілося похвалитися, але тільки перед німим товаришем. Лише створивши неймовірний попит серед пасажирів електричок та метро на давно забуту богом річ, я відчув, що повертаюся. Розумієте? Повертаюся з того світу! Де я лиш тінь самого себе… Я ненавидів ту, Безіменну за те що зі мною було!

Але я був би звичайним роботягою-татусем із великим пузом, якби не її втратив. А так, я роблю такі коники! Ну, про сімки ви чули! Про позаторішні газети – ще ні? А про цигарки з горіховим листям? Теж не чули? А по телевізору про це більше тижня верещали. У’являєте? Замість нормальної контрабанди, наші завезли до Пшемишля десяток ящиків підроблених цигарок. Не лише марка підроблена, а й тютюн – не тютюн!!!

Можу вільно про це казати, бо ту справу вже розрулили і винні вже згодували своїм набухлим м’ясом рибу у Дністрі. Покарали тих, хто мої цигарки в мене через п’яті руки придбав! Але я, все-ж три роки на потрійних змінах вирішував горизонтальні і вертикальні кросворди. А що? Бандити. Можуть і ребра поламати. Гроші, правда, пішли швидко і дурно. Я ж не знав, що Анічка випадково наступить шпилькою мені на мізинця в маршрутці.

А вона наступила. Аж до крові. Добре, що то не літо було – лишився б інвалідом. Так мило мене перев’язала і відвела додому, що я не міг вже від неї відстати. І з батьками її познайомився: прикордонник і домогосподарка. Вілла на три поверхи. Ротвейлер охороняє «мерседес»… Але дочка-красуня вже з дитиною, тож посміхалися і моїй кривоносій фізіономії. Так, носа маю видатного – успадкував від тата, царство йому небесне. Гроза був, а не мужик. Але хворобам сильні біцепси не страшні…



Stambol

Відредаговано: 04.03.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись