Важкий подарунок

 Майже вся квартира була поглинута нічною темрявою. Лише у вітальні, на великому круглому столі, серед класичних романтичних страв, сором'язливо горіли маленькі ароматичні свічки. У цьому ідеальному спокої подружжя Щуркіних тихенько святкували п'ятнадцяту річницю весілля. 

 Не було жодних гостей. Не було шуму, танців, запальної музики. Подружжя навіть майже не розмовляли одне з одним, лише іноді промовляючи «Подаси, будь ласка, солі» чи «Передаси ще шматочок хліба». Молоді особи можуть вирішити, що між дружиною і чоловіком існує певний конфлікт. І лише досвідчені в плані шлюбу люди точно знають: вони щасливі, бо їм нічого не потрібно для того, аби бути разом.

 Але сімейній ідилії не судилося довго панувати: холодним кинджалом її розірвала невчасна мелодія дверного дзвінка.

— Сиди, я відчиню.

 — Добре, Томо. Тільки, будь ласка, не довго.

 Жінка плавно встала зі стільця і пішла в коридор. Відчинивши товсті чорні двері, вона побачила перед собою худого, як тріска, але дуже високого хлопця в кепці з почтовою емблемою. Він тримав чималу картонну коробку, яку ледве охоплювали його довгі тоненькі руки.

 — Та відійдіть же швидше, бо вроню! — важко дихаючи пискнув кур'єр, трохи хитаючись то в один бік, то в інший.

 — Правильно не «вроню», а «впущу», — поправила молодика жінка, пропускаючи того в коридор.

 — Фух! Та якби я цю штуковину гепнув, мені б такий штраф виписали, що думати про словесні правила було б зайве. Так, краще скажіть: Ви Щуркіна Тамара Василівна?

 — Так.

 — Чудово. Тоді підпишіть ось тут.

 — Добре, давайте, — жінка поставила свій простенький автограф, краєм ока позираючи на страшних розмірів коробку. — А хто відправив?

 — Адресант побажав залишитися анонімом. Вибачте, але в мене ще багато роботи.

 Затримавшись трохи в дверях, — раптом господарка дасть чайові за важку працю, — хлопець засмучено помчав по сходах.

 — Люба, що там трапилось? — не витримавши занадто довгого очікування, Аркадій Олександрович вирішив особисто перевірити куди поділась дружина. — О, а що це за коробка? Знову з подружками затіяла благодійність? Молодець, Томочко, я теж над цим нещодавно замислився.

 — Та ні, це не благодійність. Я взагалі не знаю, що це таке.

 — Тоді чого ми чекаємо?

 Разом з чоловіком Тамара Василівна розкрила таємничу коробку. В середині неї, в оточенні снігоподібного поролону, знаходилась чимала кришталева ваза, виготовлена у формі фігурного серця.

 — Який гарний подарунок. Цікаво, від кого він. Томо, ти часом не спитала про це у кур'єра?

 — Спитала, але той нічого не відповів. 

 — Дивно. В наш час зазвичай намагаються виділитися подарунками, навіть дріб'язковими, а тут… Що ж, як там не було, пішли далі вечеряти, поки ще якась обставина не завадила нашому святу.

 Неначе почувши слова чоловіка, домашній жартівник-телефон заграв свою незмінну мелодію.

 — Ось, що я і казав.

 — Аркашо, йди, я візьму слухавку. Напевно це Валя.

 — О, тоді треба одразу класти слухавку: поки Валя закінчить свій монологічний „діалог”, шампанське точно встигне перетворитися на холодець.

 — Та йди вже, йди, я не довго.

 Дочекавшись, поки Аркадій Олександрович піде, жінка підняла слухавку, десь глибоко в душі відчуваючи, що майбутню розмову чоловік не повинен почути. Так і виявилось: один лише голос, що надмінно пролунав з динаміку, вибив собою землю з під ніг жінки:

 — Здрастуй, Тома. Ну що, впізнала мене?

 — Ти?..

 Невеличка пауза, і знову знайомий голос:

 — Отже, впізнала. Ти отримала мій даруночок?

 — Так це твій?

 Знову пауза, і знову голос:

 — Звичайно. А ти думала, що я про тебе забув? Ні, навіть не сподівайся.

 — Чого ти хочеш?

 Пауза. Голос:

 — Щоб ти стала моєю. І так буде, ти ж мене знаєш. А поки що я побажаю лише одне: нехай твій з Аркадієм шлюб буде таким же міцним, як моя ваза. Бувай.

 Три довгих гудка відлунням продзвеніли в голові.

 Жінка обережно, неначе сплячу змію, поклала слухавку і поглянула на вазу: так хотілося її розбити вщент, уявляючи в її образі голову «анонімного адресанта». Але б це викликало зайві запитання в чоловіка. Аркадій би почав щось підозрювали, допитуватись, і тоді… 

 — Валя? — спитав Щуркін, коли дружина мовчки сіла за стіл. — Томо, я питаю: Валя дзвонила?

 — А? … Так, так, Валя. Рецепт питала.

 — Зрозуміло. Щось ти зблідніла. Погано почуваєшся?

 — Та ні. Голова заболіла, тільки й того. Давай вже поїмо, бо справді все охололо.

 Вечір минав все так само у тиші. Але для жінки він вже був наповнений не душевним спокоєм, а тривогою майбутнього, яке невпинною тінню наближається до неї.

 Повечерявши, Тамара Василівна прибрала все зі стола, помила посуд. Нашвидку прийняла душ. Лягла в ліжко, сказала чоловіку, що сильно болить голова і повернулась до нього спиною. Начебто заснула. Насправді ж давні, майже забуті спогади не давали їй спокою до самісінького ранку.

 Чи могла вона не впізнати нахабний голос у слухавці? Ні, не могла. Бо неможливо забути голос того, кого кохала більше за саме життя. «Кохала? Невже це почуття залишилось на далекій полиці минулого, десь між щасливим дитинством і переламною юністю?» Неможливо забути голос того, через кого вийшла заміж за некоханого, але вірного чоловіка, з яким сьогодні святкувала п'ятнадцяту річницю.

 З Костянтином Непорушним жінка була знайома ледве не з пелюшок. Спочатку він був її сусідом, потім — однокласником, а вже згодом мав стати і нареченим. В усякому випадку, він так вирішив. Та й сама Тамара довгий час так само вважала.

 Що ж стало на заваді? Начебто й нічого. Але коли Тамара Василівна, яка тоді ще була зовсім дівчинкою, уявила, що доведеться до кінця свого життя зв'язати себе з цією людиною, в її серці зародилися сумніви. Саме тоді вона розгорнула гарну обгортку Константина і дізналась справжній смак його душі. 

 Юнак хоч і кохав дівчину, але в той же час відносився до неї, неначе не до людини, а як до живої ляльки. Своєї власної ляльки. Він не давав їй жодного права на вибір. «Я сказав, що ти будеш моєю дружиною, отже будеш,» — заявив коханий Костик під час їхньої останньої зустрічі. Тої ж ночі, таємно від батьків, вона потягом поїхала до тітки Віри в Івано-Франківськ. Вже там вона незабаром, наче в старій народній казці, вийшла заміж за першого ліпшого, — не через кохання, а на зло своєму самовпевненому Костикові. З того часу до неї не дійшло жодної звістки про нього. До сьогоднішнього сюрпризного вечора.