Мисливець за привидами

Мисливець за привидами

Славко стояв на тролейбусній зупинці і слухав пісню свого тезки – Вакарчука. «Стріляй, скажи чому не можеш ти зробити цей, останній крок», - мугикав він собі під носа. Власне, пісня була майже про нього. Стріляти Славко ні в кого не збирався, а от останній  крок зробити боявся. Полягав він у тому, щоб зізнатися у високий почуттях одній особі. Дівчині, жінці точніше. Бо та особа (Славко про себе саме так не романтично її називав, аби пригальмувати почуття, оскільки дах йому почали зносити геть чисто) на його страждання не реагувала ніяк. Така оказія з ним не траплялася вже давно, власне – ніколи. Славко належав до того типу чоловіків, які приваблювали жінок не зрозуміло чим, оскільки якоюсь зовнішньою красою не відрізнялися. Про якусь особливу силу духу чи рокфеллерівське багатство теж мови не було. Середньостатистичний чоловік, середньостатистичної зовнішності і статків. Та було в ньому те, що полонило жінок. Одним словом – бабій. Такі завжди приманюють, бо знають, як з жінками поводитися. Правда, сприймають їх суто як предмет власного задоволення.

Кохання у Славка відбувалося згідно принципу – прийшов, побачив, переміг.  Тобто, йому був цікавий процес завоювання мети, а не сама мета, тобто жінка. Коли чергова «любов» здавалася на милість переможця, Славко втрачав до неї інтерес. Він це називав «здоровими чоловічими мисливськими інстинктами». Може й так.

Та цього разу все сталося не так, як гадалося. «Особа», котра носила прозаїчне ім′я Галина, виявилася чи то міцним горішком, чи то просто розумною жінкою, котра розгадала Славкову натуру на раз, здаватися не думала. Більше того, в її погляді світилося відверте глузування й насмішка. Ох, як це зачепило Славка! Він і не зтямився, як закохався по вуха. А може й не закохався. Може то на нього так діяла недосяжність мети.

Якби те не називалося, Славко втратив сон і спокій і навіть машину покоцав через  «особу». Їхав позавчора, вів з нею внутрішній монолог на предмет: «ну і якого дурня тобі не вистачає?», що в перекладі мало означати «ти мені дуже подобаєшся, давай будемо разом»,  й не зчувся, як проскочив на червоний і  в′їхав в зад сріблястій «Шевроле». «Шевроле» відкараскалась легким переляком і певною сумою грошей, яка перекочувала з гаманця Славка до її власника. А от Славкова автівка нині почивала в автосервісі.

Тож того чудового зимового дня він стояв на тролейбусній зупинці і метикував, як завоювати Галю. «Давай, тисни гачок! Стріляй, мій ангелок» - між тим у навушниках телефону  виспівував його тезка. Раптом Славко відчув глухий удар. Йому здалося, що його вдарило в спину. Ні, в голову. А може й в голову й в спину разом, не сильно, але відчутно. На мить тезка у навушниках замовк, навколо розлилася якась незрозуміла, моторошна тиша. Славкові навіть здалося, що йому позакладало вуха, ніби після контузії.

Він притис долоні до вух, навушник боляче врізався в плоть, зате тиша зникла й Вакарчук далі виводив свою пісню.

«Слава Богу!» – подумав Славко, хоча набожним зроду не був. Чомусь та миттєва тиша здалася йому такою… тривожною, що він навіть трохи злякався, хоча боягузом ніколи не був. Ото хіба тільки з Галею, особою цією розпрекрасною, маху дав.

Підійшов тролейбус. Славко, затягнутий людським виром, зайшов в середину салону.

«Ох ти ж йоли пали, - штовхаючись між людей подумав він, - давненько є суспільним транспортом не користувався».

  • От до чого доводить любов! – раптом в голос сказав він і багатозначно закотив очі під лоба.
  • Вам, кобелям, тільки й любов! – цикнула на славка якась дебела тітка.
  • Ага! – загикав той, що може бути краще й солодше, аніж гарна молодичка. Така, як оце ви, наприклад!

Тітка підозріло подивилась на Славка і раптом посміхнулася на весь рот.

  • От вже  таке скажете! – промуркотіла вона, кокетливо поправляючи волосся, що вибилося зпід шапки.

Славко знову багатозначно закотив очі під лоба. Раптом він відчув на собі чийсь  погляд. Чоловік озирнувся і побачив, що з іншого кінця вагону на нього уважно дивиться якийсь кремезний вусань, років за п′ятдесят віком.

«Чого витріщився, дядьку- подумав Славко,- мужиками зроду не цікавився».

Між тим вусань просто спопеляв Славка поглядом.

«Та ж трясця твоїй матері! – почав нервувати чоловік,- я тобі, козел, грошей винен, чи що?»

Їхати Славку треба було ще три зупинки, але він настільки незатишно почув себе під тим пильним поглядом, що вирішив вийти і пройтися пішки.

По дорогі він думав про того чолов′ягу з тролейбусу. «Може я в нього бабу відбив? – гайнула думка,- але ми ж наче у різних вікових категоріях. Мені тридцятка через місяць стукне, йому вже добряче за 50. Навряд чи ми десь пересікалися».

Так ні до чого й не додумавшись, Славко вирішив викинути цю пригоду з голови й почимчикував веселенько далі.

Дорога його пролягала на роботу. Працював Славко на телебаченні відеооператором. Роботу свою любив, мабуть, ще більше від жінок. Він вмів виловлювати серед безлічі подій такі класні кадри – соковиті, промовисті, що підводку  можна було вже й не робити. Й так вже з самої картинки було зрозуміло, про що тут мова, і ху із ху в цьому сюжеті. Дівчата-журналісти Славка за це просто обожнювали (ну і не лише за це).

По дорозі на роботу Славко вирішив заскочити в автосервіс, бо часу до виїзду на сюжет було ще достатньо. Свого «Хюндайчика» він теж дуже любив, і не уявляв, як без нього протримається тиждень. Вирішив трохи підігнати майстрів.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше