На слизькій дорозі

Ранок. Сходить сонце, десь над лісом, десь над горою, десь над морем, а десь над льодяною пустелею. У різних місцях по іншому народжується воно на світ. Десь воно холодне як крижина, десь гаряче як жарина, десь лагідне як мамин дотик,  а десь сором'язливе, ховається у кудлатих хмарах час від часу підморгує позіхаючому світу. Прокидається земля, вмивається чистими росами, наряджається сивими туманами, під мелодійні співи ранкових пташок  і дзюрчанні гірських річок.  Все довкола наповнюється життям, вдихає свіжий вітер, прокидається,  протирає очі, розквітає, готується до першого кроку, польоту, стрибка, до посмішки, до здійснення мрій. Кожен новий день це завжди нова надія, нові плани, нова битва, це зустріч чогось свіжого, ще незнаного, недослідженого, небаченого,  невідомого.  Новий день це можливо й нові проблеми, нещастя, події що можуть кардинально змінити життя, дати чи відібрати, допомогти чи завадити, віднайти чи втратити, для когось він перший, а для когось останній, для когось щасливий, а для когось навпаки найгірший. Все має дві сторони, якщо в одному місці радість в іншому плач, хтось здобуває, хтось  втрачає, хтось біситься з жиру, хтось же радий крихті засохлого хліба, десь хрестини, а десь похорон, десь посуха, а десь повінь. Одна медаль, дві сторони. В світі немає рівноваги в одному місці щось з'являється в іншому обов'язково щось зникає. А поміж тим сонце вже високо на небі, світ вирує життям.   Відпливають кораблі в далекі плавання, злітають з летовищ літаки у високі польоти, поїзди чухають від вокзалу до вокзалу залізними полотнами, асфальтованими дорогами котяться автомобілі. Все створене людьми приводять в рух люди, крутять вони кермом, натискають кнопки, повертають штурвали, тиснуть педалі, міста освітлює електрика, урожай збирають комбайнами, по трубах біжить газ, нафта, вода. Крутиться світ по своїй орбіті все швидше і швидше, айфони  міняють айфони, електромобілі витісняють дизеля,  з'являються кращі ліки для хворих. Завдяки технічному прогресу від недуг та травм не помруть мільйони, повноцінно житимуть ті що  в минулому були б приречені. Все розвивається та вдосконалюється; розумні будинки, штучний інтелект, потужніші ракети, колонія на марсі і космічний туризм. Світ міняється, усюди потрібно встигнути, чимось пожертвувати щоб чогось досягти, ризикнути щоб випередити конкурентів, здобути свіжу інформацію щоб бути по переду, продати щоб не втратити, вдало вкласти зароблене щоб примножити. Люди не роботи, але люди ламаються.  Щось перемикається в голові, обривається струна і ось те що було важливе вчора сьогодні не має абсолютно ніякої ваги, ламаються долі як списи, згоряють як сірники в один момент, сходять з розуму, ідуть на крайнощі, стають самогубцями, душогубами, терористами, піддаються дурисвітам, довіряються віроломцям, брехунам, пройдисвітам, ловцям тіл. За все треба платити. Всьому є ціна. Навіть та невидима душа продається на вічні муки за декілька папірців...

***

    Макс давно став не схожий сам на себе, веселий колись  життєрадісний чоловік зовсім скис й закрився від світу. Особисті  проблеми точили його не гірше як  вода точить камінь. Шеф, Борис Тимоха давно хотів перевести його кудись по далі та жаль йому   свого шофера, вірою та правдою служив  багато років і ось щось з ним не те. Він не любив говорити про своє особисте  й кліщами не витягнеш скільки не розпитуй не скаже. Нічого, все в світі лікує час, вилікує Макса, а сьогодні пора поспішити на важливу зустріч в інше місто дорога не близька, в запасі лишилось лиш якихось півтори години. Будь що потрібно встигнути, немає часу та можливості відволікатись на інше менш важливе. Шофер виглядає зовсім не свіжо, останнім часом це звичайний його стан. Борис в котре вичитує  його за    безвідповідальне ставлення до роботи, цього разу грозить вигнати до біса якщо це ще раз повториться. Машина рушила зі стоянки близько обіду, проте тут улюблений Борисів гелентваген  зламався так не вчасно, довелось міняти на щось менше та скромніше. Ще й до усього гарний погожий день раптом спохмурнів, насупився сірими  хмарами,  вмився дрібним дощем. За містом влупило громом й тріснуло блискавкою. Насувається гроза, зривається вітер. Борис сидить на задньому кріслі незважаючи на небезпеку тримає в руці увімкнений мобільний, він любить завжди бути на зв'язку. Все потрібно контролювати, все потрібно тримати в руках.  Останнім часом він виглядає стривожений хоч усіма можливими способами намагається приховати це від інших. Ночами йому сняться паршиві сни, якась незрозуміла мішанина без логічного змісту. На ранок вже все це не тримається купи, спробуй згадай що то за сновидіння крутились в голові, лиш окремі фрагменти лишились на згадку та й вони розвіються в метушні дня. Борис Тимоха молодий успішний бізнесмен, двічі одружений з першим шлюбом не пощастило проте в другому ніби знайшов своє щастя. Син від першої дружини вже добряче підріс зовсім самостійний, вчиться в престижному коледжі ну а з другою Бог не благословив спадкоємцями.  Медицина зараз хоч  вважається  всесильною проте ще багато чого їй недоснаги, в деяких ситуаціях не допомагають, ні гроші, ні зв'язки, ні ліки. Немає часу перейматись особистим, хай все іде своїм ходом думає Борис, а там якось воно вирішиться. Ось недавно взявся допомагати зводити храм одній релігійній громаді, ніби то гарна справа на благо людям і на славу Божу.   Хай приносять його гроші  добро іншим, а за одно розраду для власної душі, хай буде якась користь світу від його існування,  подяка вищим силам за те що є прихильними до нього. Можливо Бог погляне на його пожертву буде милостивий до нього там у вічності.

    Біжить дорога чорним мокрим асфальтом, під колесами хлюпають калюжі, виривається бризки води й розлітаються в різні сторони. Автомобілів не багато тільки на поворотах вони скупчуються в невеликі колони, повільно сунуть, а потім набирають швидкості, розтягається, розбігаються одні від одних, стає вільніше. По сусідній смузі зустрічний рух, машини з увімкнутими фарами  рухаються в зворотньому напрямку, шиплять шини, ревуть мотори, вода здіймається в гору рясним бризом. Щітки меткими рухами знімають зайву вологу з лобового скла проте дощ дужчає  все важче справлятись з їхньою функцією. Макс впевнено тримає кермо, він вправний водій з багаторічним стажем добре контролює дорогу, знає де збільшити швидкість, а де зменшити, де криється небезпека, а де можна почуватись спокійно. Борису  тривожно за дрібними заплаканими шибками іномарки    вирує негода, з ліва дощ купає ліси з права вітер чеше зелені ниви, по переду петляє дорога обкутана сивою димкою, а по заду якийсь божевільний на великому чорному джипі витворяє небезпечні маневри. Борис Тимоха завжди їздить тільки з охороною, часто його супроводжують і дві і три машини як міністра чи президента, на це він не шкодує грошей  життя навчило якось проте цього разу довелось їхати без своїх бодігардів. Траса різко завертає вліво і піднімається в гору, знак що попереджає про небезпечну ділянку майже не проглядається. На зустріч з гори обережно пригальмовуючи котиться фура. Джип що їде по заду наближається в притул сигналить й миготить фарами. Набирає швидкість обганяє авто Бориса й дивом розминається з фурою водій якої проводжає навіженого голосним протяжним гудком виражаючи своє обурення.  Макс    встигає пригальмувати, авто ледь заносить проте керованість не втрачає. Декілька лайливих слів  злітає з  губ шофера, а на обличчя виступає гримаса злості.  
    Гримить... протяжно і гучно, здається небеса ось-ось розірвуться навпіл. Запалюється небо спалахом блискавки,  горить синім полум'ям.  Чорні зловісні хмари сунуть з-за гори як велетенські крила  кажанів їх жене вітер. Знову гримить... Знову блискає... Авто піднялось на гору і мчить уже рівною трасою, ліс лишився по заду з права проминає знак що попереджає про наближення до залізничного переїзду. Перед опущеним шлагбаумом утворилась колона з транспортних засобів.  Макс плавно зупиняє автомобіль, в цій ситуації лишається тільки терпляче чекати. За декілька хвилин з'являється швидкий потяг, вже чути гул сирени яку він видає як попередження про своє наближення. Стукіт залізних коліс глушить шквал вітру. За якусь мить він опиняється за шлагбаумом як примара  пролітає перехрестя махаючи на прощання  своїм металевим хвостом. Знову кричить сирена цього разу поїзд прощається,  з колоною, мов вибачається що змусив чекати під проливним дощем. Шлагбаум чомусь  застиг в своєму нижньому положенні, чи може заснув не бажаючи підніматись в гору.     Часом автоматика дає збій, а мотори нетерпляче ревуть як прив'язані пси що рвуться бігти, але їх тримають добрячі ланцюги, в цьому випадку коробка передач в нейтральному положенні.  Якийсь нетерплячий водій вистрибує зі своєї автівки, під проливний дощ, чіпається  за лінивого обмежувача руху, намагається підняти  в гору силою своїх рук, проте марно.   Він лається, жестикулює невдоволено знову сідає в авто. Макс впізнає цей божевільний джип який так небезпечно обганяв їх там під горою, водій цього транспорту   видається йому неадекватною людиною, він п'яний,    чи під кайфом. Джип рвучко стартує з місця навіжений надумав розвернутись й помчати назад, ось він уже газує на зустрічній смузі в цей час  шлагбаум  нарешті прокидається від сну  здіймається в гору, колона з того боку залізної дороги  рушає. Видимість обмежена, водіям важко зорієнтуватись в проливній зливі. Рух відновлюється, процесія увімкнутих фар понуро роз'їжджається, а божевільний  на джипі раптом надумав знову змінити напрям руху свого потужного залізного коня. Він  вивертає  кермо тисне газ і тут авто показує свій норов, воно крутиться по слизькому асфальті наче вальсує під музику, але це музика не Шопена не Вівальд, а скрегіт  пом'ятого металу.  Борис до кінця не зрозумів що сталось коли опинився у залізній пастці що стисла його груди не даючи дихнути. Макс лежить на кермі його голова червона від крові, а в розбите лобове вікно іномарки лізе темрява, лізе, заповняє собою салон стає чорнішою - чорнішою, а дзвін у вухах Тимохи  дзвінкішим  -  дзвінкішим  аж доки раптом...