Між фантастикою і реальністю

Осінній листок

Був погожий осінній ранок. Радісно видзенькували срібними голосочками птахи, готуючись летіти у вирій. З-за обрію визирнуло лагідне сонечко. Воно щойно прокинулося від нічного сну і ще не встигло зігріти холодну землю своїми ніжними промінчиками. Зараз у нього надзвичайно багато роботи, потрібно розбудити весь світ: природу, людей, тварин. А воно все ще втомлено сходило небом, навіть не думаючи братись до праці. Ні-ні, не думайте, сонечко не якесь там ледащо. Воно щодня трудиться від раннього світанку до пізнього вечора. Аж поки у владарюванні всесвітом його не замінить молодший брат Місяць.

Ще не прокинулися дзвінкоголосі півні, а ми з мамою вже радісно і ще позіхаючи взялися за руки і чимскоріш поспішали до церкви. Навколо нас розкинулось справжнє диво – природа тільки-но почала оживати. Саме в такий час вона найбільше дивує мене своєю таємничістю і неосяжністю. Ми йшли просторою стежиною, і я просто не могла відвести очей від того, що робилося навкруги.

 Навколо нас розкинулися могутні крислаті дуби. Вітер намагався нагнути їхні величні крони до землі, але ті не піддавалися. Їхні спохмурнілі постаті стояли міцно припнуті до землі, і здавалося, жодна людська чи навіть надприродна сила не зможе порушити їхній спокій та непорушність. Листя цих дерев палахкотіло барвами всіх кольорів осені: від ніжно-перламутрового до яскраво-бурого. Ці барви жилочками розходилися по кожному листочку. Наче якийсь невідомий художник прогулювався тут і ненавмисно розлив свої фарби на всі ці дерева.

Я іду далі, і раптом мені стає сумно. На інших деревах листя вже майже зовсім опало – залишились лише поодинокі листочки. А ось на одному, ще зовсім молоденькому клені вже не залишилось жодного листочка. Мені стало жаль цього юного деревця, адже воно вже не зможе милувати і тішити око людини. Йому доведеться чекати аж до весни, поки в ньому знову прокинеться життя і на гілочках з’являться маленькі бруньки, а з яких виростуть свіжі зелені листки. Але щоб усе це сталось, треба чекати дуже довго, а зараз нехай спочиває: осінь нікому не бажає зла – вона готує природу до тривалого зимового сну, після якого все знову почне оживати.

Я поглянула вниз – навколо клена нерівними рядочками лежало різнобарвне листя. Воно немов би поснуло у тихій глибокій задумі, навіть не намагаючись кудись летіти. Раптом, звідки не візьмись, з’явився вітер. Він легенько, мов пір’їну підхопив опале листя і почав кружляти з ним у веселому танку. Мені знову чомусь стало шкода цього маленького деревця. Тепер воно стало вже зовсім самотнім і нікому не потрібним. Раніше у нього хоч були маленькі помічники, які могли розрадити його у хвилину смутку, потішити в ці останні дні перед приходом зими. І чому вітер не забрав листя в інших дерев. Он як вони гарно рядком висять, і ніхто навіть не думає забирати їхню красу та привабливість і нести кудись у невідому даль. Всі, немов кучугура снігу, накинулись на це малесеньке невинне деревце. І кому воно зробило шкоду? Я тільки тяжко зітхнула, бо добре розумію, що не можу нічого змінити в законах природи.

 Я поглянула вгору, туди, куди вітер поніс опале листя. Видно, що йому вже набридло забавлятися ним. Тепер він поніс його у небесну височінь, куди долітають лише сніжно-білі небесні птахи в пошуках щастя і розради для себе. Я ще раз поглянула у глибоку синь неба. Листя вже майже зникло з моїх очей, лишень кілька кольорових краплин виднілись у височині. Я знову дивлюся на дерево, а тоді на листя, яке вже не повернеться, і моє обличчя вкривається хмарою смутку. Але раптом, не відомо від чого, мене охоплює радість. А може вітер змилосердиться і колись-таки поверне цьому маленькому клену його окрасу й розраду. Від цієї думки мені стало на душі тепло-тепло, м’яко та ніжно.

Враз мама смикнула мене за руку і сказала, що потрібно поспішитись, якщо ми не хочемо спізнитися до церкви. Шкода, що не можна завжди тут стояти і милуватись красою цього осіннього дива.

Раптом мій погляд зупинився на чомусь іншому. Кроків за десять від мене стояв чоловік років двадцяти. Довге кучеряве волосся рівненькими кучерями спадало йому на шию і прикривало обличчя. Юнак був одягнений у коротку червону безрукавку, хоча на вулиці вже було досить-таки холодно (я сама вдягнула своє фіолетове пальто). Взутий був у легенькі синьо-білі кросівки. І вся постать цього чоловіка скидалася на химерний яскраво-червоний тюльпан. Але мене найдужче вразив не зовнішній вигляд цього юнака, а те що він робив у цей момент. Міцно притиснувши до обличчя невеликий фотоапарат, він безперестанку щось фотографував. Але на такій відстані я не могла розгледіти, що саме, бо цей предмет був дуже маленьким. Я підступила ближче на кілька кроків, аби побачити, що це таке. Коли я змогла роздивитися цей предмет, моєму здивуванню не було меж. На холодній чорній землі тихо і безжурно лежав маленький пожовклий листочок. Видно, що він вже давно впав із дерева, бо почав засихати по краях. Тоненькі смугасті жилочки ще виднілися на ньому, але незабаром і вони почнуть засихати.

Звісно я не раз бачила в природі листки незвичайної краси й незмірної чарівності, вони не раз приваблювали мене своєю пишнотою і величчю й заставляли зупинитись і помилуватись їхньою красою. Але я ніяк не могла зрозуміти, що в цьому маленькому листочку було такого, що він заслуговував аж на те, щоб його фотографували. Невже я розучилася розуміти красу і дивовижу природи, якою так захоплююся. На душі стало якось холодно і терпко. Здається, мені розлюбився вже увесь світ: і широколисті дуби, і маленький нікому непотрібний клен і кольорове листя, долею якого я так цікавилась. Усе це померхло у моїх очах і відлетіло кудись далеко-далеко від моїх спогадів. Мама знову нагадала, що немає часу стояти і роздивлятися дарунки осені – Свята Літургія от-от розпочнеться, а нам потрібно встигнути пройти ще досить великий шматок дороги.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше