На вершині гір

На вершині гір

   В далекому і холодному невіданні стоїть вежа, і звісно вежа не проста. На холодних і сніжних горах, що нога людини останній раз ступила туди цілих два століття назад. Кам’яна, височезна і безжально таємна для усіх, оскільки навіть її силуету ніхто вже не бачив. А вже щоб хоч хтось міг знати про те хто ж в ній знаходиться навіть і мови не ведеться…

   Там, далеко на вершині гір, в сірій вежі сидить людина, що сама добудовувала цю ж вежу. Це вона вигадала для себе криштальні сходи, котрими підіймається на самісінький верх, шепоче заклинання і створює бар’єр крізь який не пробивається жодна сніжинка, ця людина сидить у кріслі стискуючи свою палицю, огорнута у сірий балахон, що закриває її лице, робить його чорним ніби бездну. Ще давно людина хотіла не просто сидіти у кріслі, а стрибнути у низ, на землю, відчути її твердість, відчути м’якість сонця, його теплоту, але життя зовсім інше ніж наші бажання, тому вона і сидить тут, а не деінде.

   Для того хто сидить там відкривається картина заходу сонця, що його шкрябають білосніжні грудки, їх крутить і вони заходяться у танець, мало-помалу падаючи на далеку від гір і вежі землю.

***

   На першому поверсі вежі він майже ніколи не бував, цю людину гнітила основна особливість, а саме великі і товстезні двері. Самі по собі чорні, з ніби траншейками, що спліталися у кругові узори, ті в свою чергу сріблясто поблискували, а поверх цього масивні двері були запечатані голубенькими нитками у формі павутиння. Власне ця магічна нитка ззовні прозоро покривала усю вежу не даючи змоги ні зайти, ні вийти. Сам поверх був пустим, холодним і давним-давно покинутим, бажання спускатися сюди з роками зникало, а потім і взагалі щезло.

   На другий поверх вели здоровенні гвинтові сходи виконані з кришталю, що з легеньким дзенькотом підіймали до лиш трохи знаючого ноги людини поверху. Здавалося він мав нескінченний коридор з підбитими залізом дверима то справа, то зліва. Увесь темний як засохла кров з такими ж само нескінченними світильниками по боках. Проте усе це була ілюзія, достатньо ступити двадцять кроків в праву або ліву сторону і виявиться, що коридор має глухий кінець. До речі, самі сходи наливалися яскраво-червоним кольором.

   Підіймаючись на третій поверх сходи починали заростати пахучими травами, а стеля робилася прозорою, що можна було помітити дивинові квіти й трави на верху. Стіни третього поверху стали темно-зеленими стеблами, що запліталися один з одним. Весь поверх – одна кімната. По кутках стояли масивні дубові столи, кожний мав набір різноманітних колб, лембим або ж перегінний куб з мідними, закрученими ніби змія трубками й поряд з кожним столом висіли трав’яні полиці з вже кількарічним пилом на сотнях книг, а солодкуватий запах з четвертого поверху робив її надзвичайно дивною і можливо навіть казковою, цю кімнату.

   Доріжка на четвертий поверх не змінювалася, хіба що ще більше розквітала. Зліва та справа замість трав’янистих стін перетворювалися на скляні, золотоволосі дракони гріли чудернацьку оранжерею.

   Тут можна було знайти такі дивовижі як: ядовито-зелені рози або ж соняшники чорні з червоною чи білою серединою, деревця та, що спліталися між собою, золототисячники, що виглядали ніби дійсно золоті, мелісу з насиченим лимонним запахом, мучницю як і з рожевими, так і фіолетовими глекоподібними квітками, акант з зубчатими листками, різнобарвні аконіти, азалію. Багато чого можна знайти на цьому поверсі.

   На п’ятому і шостому сходи устилав попіл, а самі поверхи перетворювалися на галерею. Стіни біліли, усюди висіли залізні круглі люстри зі свічками, підлога так й продовжувала бути попелястою. Картини були різноманітні: квітучі дороги, що вели у замки чи міста, а також навпаки у полум’ї міста, пересушена земля, гнилі дерева. ці картини були неначе затерті і їх ледь можна розгледіти. І були картини ясні, навіть дуже чіткі: поселення, черга з людей, що з кружками у руках чекали й хтось у балахоні котрий кожному розливає біло-рожевий напій. Квітучі сади, що навіть крізь картину доносили свої запахи, церкви і собори з яких людина у балахоні виходила, а йому у слід махали сотні прихожан. Королівські палаци й бенкети в честь чогось невідомого, але вочевидь радісного, там сиділи король, лорди, вельможі й скромно сидів хтось у балахоні.

   На сьомому поверсі сходи перетворювалися на затишну деревину, увесь поверх виражав затишок. Велике чорно-буре ліжко з білосніжними подушками, сливового кольору штори, що захищали від променів сонця, мабуть, найм’якіший у світі бурий килим, кілька свічників і люстра на високій стелі, що запалювалися щойно людина у балахоні зайде і затухали коли виходила, на диво була лише одна шафа і два комоди, з однієї і іншої сторони ліжка, на них стояли ароматні, свічки котрі горіли постійно і давали чудовий цитрусовий запах.

   Підйом на восьмий поверх супроводжувався гулом – сходи перетворювалися на сіре вимощене каміння. Стіни, підлога і стеля теж були кам’яними, окрім західної стіни – вона була скляною і відкривала вид на гори й спадне сонце. А ще напроти скляної стіни красувалося м’яке і монументальне багряне крісло, його спинка сягала метра два у висоту і саме було широким, що там можна було сісти і вдвох. За кріслом, паралельно одна одній, стояли височезні й довгі горіхові полиці. Таких полиць усього було п’ять і всі вони не мали пустого місця на котрому не лежало б книги.

   На цьому поверхи вежі закінчувалися, але все одно був ще дев’ятий – дах. На нього виводили грайливі кришталеві сходи. Людина у балахоні створила магічний золотистий купол, крізь який ніщо не могло пройти, а він сам сидів на мармуровому троні з зеленими подушками для м’якості сидіння. Він сидів і спостерігав захід сонця, воно зникало за шпилем гір і тільки й залишало теплий рожевий слід і витягнуті у струну хмари тільки доповнювали цю велич та безнадію з якою людина змирилася за тисячі і тисячі таких заходів сонця. Злегка потягував вино, келих якого стояв на білому підлокітнику.