Нічна фурія

Нічна фурія

        I

        Сьогодні в трамваї я зустріла відьму…, двох піратів та супермена. Шумна компанія вибігла на наступній зупинці. Сумним поглядом я провела їх до рогу будинку. Якби ще рік тому мені сказали, що п’ятничний вечір новомодного свята Хеллоувін я проведу вдома з пакетом морозива, я лише розсміялася б. Репутація авантюристки надійно закріпилася за мною серед усіх знайомих. Та сьогодні, «вчорашня» студентка, горда випускниця педагогічного університету, обрала для дорослого життя чарівне та таємниче місто Львів і третій день як поселилася на зйомній квартирі невеликої багатоповерхівки на околиці. Львів вабив мене з дитинства, багатовікова історія, культура, архітектура - в усе це я закохувалася з кожним роком все сильніше. І ось воно - місто Лева! Все нове, таке цікаве і таке чуже…
        На сходах я наздогнала симпатичну та привітну бабулечку. Типічна представниця львівської інтелігенції. Бабуся крихтіла та часто зупинялася. Моя внутрішня вихована дівчинка не дозволила мені обігнати стареньку, я стишила ходу, підхопила бабусю під лікоть та пішла поряд.

        - Здається, з мого поверху… - пролетіла думка. Здогадка швидко підтвердилася.

        - Це ж ти Ярина, правильно? Знімаєш 117-ту? Перед тобою там така горда «фіфочка» жила, ні тобі добрий день, ні дякую! Не приємна особа, я тобі чесно скажу. Переїхала жити чи то в Швецію чи в Швейцарію, таким тільки Європу подавай. І не попрощалася ні з ким. От так от. А ти, доню, одразу видно, хороша. Не збігаєш бабусі в магазин?...

 

        Нарешті я зачилила за собою двері. Та про відпочинок годі було і мріяти. Більшість, вкрай необхідних мені речей, все ще ховалися в піраміді нерозпакованих коробок та пакетів. Для того ж морозива треба хоча б ложку знайти. Та і мобільник вкотре просив зарядне.

        - Ну і нічого, що свято! Нове життя - нові традиції. Включу собі якусь вампірську cагу і… Дзвінок в двері перервав роздуми.

        - Тільки б не сусідка, - прошепотіла я втомлено.

        Завагалася на декілька секунд, чи варто відчиняти. Невдалий час для непроханих гостей.

        - А якщо це щось важливе?

        На порозі лежала велика картонна коробка. Цікавість взяла верх і я швиденько заглянула в середину. Маскарадний костюм! І який! Чорна цупка тканина, немов прошита срібними нитками. Чорна маска. І великі, могутні крила. В бархатному мішечку – срібне колечко, таке незвичайно реалістичне і загадкове! Срібна нічна фурія цупкими лапками обіймала обідок, паща звіра відкрита і видніються великі гострі ікла. Костюм летючої миші. Прекрасний та містичний одночасно. Я в житті не бачила нічого більш фантастичного та моторошного! Та найбільше мене заінтригувала записка: «Сьогодні я відкрию тобі свою таємницю. О півночі, біля фонтану в нашому парку. Мені дуже потрібна пара. Ярослав».
        Не задумуючись, я вдягнула костюм. Як же красиво він на мені сидів! Немов на мене шитий. Мої яскраво-руді локони хвилею розсипалися по чорній тканині. Колечко ідеально лягло на пальчик. За вікном могутніми ехом гуділи дерева, а ось і він, «їх» парк. Ні, що це я роблю? І думати годі...

 

        Так і не встигла сьогодні усе розпакувати. І не уявляла, що квартирка така маленька, а речей так багато. Декілька разів дзвонила старим друзям, хотілося почути рідні голоси. Та сьогодні в усіх плани, часу обмаль. Все більше захоплювало почуття самотності. Містичний маскарадний костюм повернувся в коробку. Завтра знайду відправника та поверну посилку. Без чверті дванадцята я майже задрімала перед телевізором, коли здогадка майнула в голові.

        – Хлопець не знає! Він чекатиме її!
        Рішення було прийняте за якусь секунду. Руді локони розліталися по чорних крилах. Я бігла парком, шукаючи очима фонтан. Між деревами майнули бризки води. Як дивно, навколо зібралося чоловік із двадцять і всі в однакових костюмах кажанів. Назустріч мені поспішив високий, темноволосий юнак. В його смарагдових очах я побачила здивування.

         – Але ж ти не…

        – Усі в парах? Швидше! Нам пора!

        Секундна пауза і Ярослав прийняв рішення. Він схопив мене за руку і ми побігли слідом за усіма. Так швидко я ще ніколи не бігала! Вітер бив в обличчя і розривав легені. Подих перехоплювало. Я задихалася. В якусь секунду боляче прикусила губу і відчула гіркий присмак крові. Ноги чіплялися за каміння та кущі і я практично падала, та Ярослав тягнув мене за собою. Величезні крила прорвали тканину та дряпали тіло, боляче впивалися в лопатки та руки.

        – Я більше не можу! - вітер заглушив мій крик…

        І раптом, все закінчилося. В тілі появилися неймовірна легкість та ейфорія. Я вже не бігла, ні, я летіла! Я відчувала могутні крила, кожен їх м’яз, кожен порив вітру. Я перестала тремтіти та боротися з холодом. Спокій та впевненість заволоділи мною. Тілом прокотилася хвиля блаженства. 

        Всі трималися парами, то віддаляючись від гурту, то знову повертаючись до своїх. Ми підіймалися високо в небо, а тоді стрімголов кидалися вниз, пролітали над верхівкам сосен та безкраїми полями. Оминали вогні міст та ховалися в тіні хмар. Скоро вдалині появилися обриси Карпат і серце забилося сильніше. Кожна верхівка гори була покрита хмаринками туману, ми розрізали їх своїми крилами і пірнали в сірувату димку. Як вабили нас гірські озера! Ми летіли зовсім низько, практично торкаючись крижаної води та зачаровано спостерігали за своїм відображенням у німій блакиті.



Людмила Весна

Відредаговано: 13.07.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись