(не) дозволений

1 Глава Аліна

                                  Ти завжди був для мене недосяжним,

                                 Таким далеким, забороненим, чужим.

                                  Проте, я мріяла і сподівалась завжди,

                             Кохала, вірила, що станеш ти моїм.

                                   Наші родини ворогують між собою,   

                                   Через зруйновані та покалічені життя,

                       А я так хочу бути поруч із тобою,

                       Хоч недозволений, але для мене  

Вже немає вороття…

                                                      (Оксана Грицина)

 

- Думаєш, що ти така особлива? – крикнув він. – Та в мене буде тисячі таких, як ти!

- Бажаю успіхів у пошуках, - спокійно промовляю. Мені навіть шкода його. Розумію, що ці всі нерви і крики від безвиході, але я нічим не можу йому зарадити. Мені прикро і боляче, що все саме так закінчилось. Проте для мене ці стосунки – це вже перегорнута сторінка. Та саме найгірше  те, що це вже трапляється зі мною не вперше.

- Та пішла ти! – вигукнув він, розвернувся і пішов.

Йду додому і сама на себе злюся. Я з самого початку знала, що все так закінчиться, але вперто знову вирішила спробувати і отримала поразку. Вкотре переконувала себе, що зможу щиро покохати, але, нажаль, цього не сталося. Не можливо покохати когось, якщо серце вже зайняте.

Хтось зателефонував. На автоматі відповідаю, адже усі мої думки про нього, про того, кому належить моє серце.

- Так, слухаю, - кажу.

- Привіт, чому так офіційно? – чую голос подруги.

- Ой, привіт… Просто задумалась і не поглянула, хто телефонує, - пояснюю я.

- Може зустрінемось? Підемо кудись на каву, в мене якраз є вільна хвилинка, - запропонувала вона.

- Домовились, в мене зараз якраз такий настрій, що треба поговорити.

-    Невже ти посварилась з Павлом?

- Ми не посварилися, а розійшлися.

- Тоді нам обов’язково потрібно зустрітися.

- Так, Міло, ти маєш рацію, - сумно кажу я. – Зустрінемось в нашому кафе.

- Вже біжу.

- Розповідай, що трапилось? – промовляє Мілана, попиваючи лате.

- Те, що і завжди. Я зрозуміла, що не кохаю його і не хочу більше мучити нас обох.

- Знову, - втомлено констатувала вона. – Чому? У вас все ж було так чудово. Я думала, що ви будете разом.

- Я теж так думала, але нажаль, - знизую плечима.

- Мені так шкода, що ти не можеш знайти собі достойного хлопця, - сумно промовила Мілана. – Ти така розумна, красива. Не розумію чому тобі так не щастить.

- Я теж…, - кажу. Не говорю Мілані нічого про своє таємне кохання. Ніхто про нього не знає. 

- Як робота? – запитує мене подруга, змінюючи тему розмови.

- На роботі все гаразд. Я така задоволена, що працюю в цьому журналі. Для мене це чудовий досвід.

- Звичайно, - усміхнулась Міла.

Прощаюся з Міланою і їду додому. Я ще досі живу з батьками в їхньому великому будинку. Звичайно, я б могла вже давно жити окремо, проте мені і так добре. Батьки часто подорожують, тому я і так майже завжди одна в будинку. Ще є пані Глина, наша економка, але вона приходить до нас лише тричі на тиждень готувати і прибирати.

Зараз мої батьки знову в роз’їздах. Цього разу десь в Бразилії. Після того, як тато відійшов від бізнесових справ і передав керівництво компанією моєму старшому брату Максу, то вони з мамою вирішили більше часу проводити разом. Такому рішенню ще сприяла аварія, в яку потрапила мама два роки тому. Вона дивом залишилась живою, тому батько тепер пилинки з неї здуває.

Заходжу в будинок і вдихаю приємні аромати свіжої випічки.

- Пані Галю, я вже є! – вигукую з порогу.

- Привіт, Алінко! А я якраз спекла свіжі круасани.

- М-м-м, смакота!

- Вечеря вже готова, але я поспішаю, тому вечерятимеш сама, - промовляє Галина.

- Без проблем, дякую.

Зараз осінь, тому швидко темніє. Вибираю на смартфоні плейлист з своїми улюбленими піснями. Вмикаю першу в списку пісню і насолоджуюсь смачною вечерею.

На вулиці розпочався дощ і забарабанив по вікні. Люблю дощ і осінь також люблю. Ця пора року в мене викликає якісь особливі почуття. Вона загадкова і мінлива. Трохи примхлива і меланхолічна. Осінь така ж, як жінка - завжди яскрава і неповторна.

Вже пізно, тому вирішую лягти спати. Вранці на роботу і потрібно добре виспатись. Та чи засну? Це запитання залишається відкритим. Останнім часом для мене нормальний сон – це розкіш.

Ну ось, я так і знала, знов не можу заснути. Знову думаю про нього. Чому? Він не мій, і мабуть ніколи моїм не стане, адже навіть не помічає мене.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше