Німа карта

І.

Олексі перехопило подих – забракло повітря і в очах замигтіли чорні цятки. Краватка жахливо тиснула. Він звів плечі і низько опустив голову, концентруючи погляд на смужках паркету – софіти, що заглядали сюди зі сцени, відбились на лакованих черевиках і блискавкою вдарили по скронях. Жахливий, нічим не виправданий, біль. Якщо таке відбуватиметься щоразу перед виступом – він покине оце все, відпустить бороду і лякатиме перехожих напівбезглуздими байками. Будь що краще за оці  хвилини очікування - наодинці із болем і пекельним відблиском прожекторів. 

- Друзі, радий представити Вам нашого головного гостя, – ведучий блазнював на сцені. Він відверто загравав із публікою, що неймовірно дратувало всіх за кулісами, але, вочевидь, подобалось гостям у залі. Олекса бачив як кривиться його рот у жаб’ячій посмішці, бачив як він плюється у мікрофон і мружить нафарбовані очі.  - Готовий дати руку на відсіч, що ви тут виключно заради нього. І я вас не засуджую, бо самому довелось вбити трьох конкурентів, аби опинитись на одній сцені із цією людиною.

Гучна пауза. Як би там не було, але ведучий таки професіонал. Огидний – так, але діло своє знає, бо зал таки заходиться реготом.

- Попрошу не кидати на сцену особистих предметів – ви ризикуєте травмувати нашого гостя. Це надто небезпечно, бо, ви ж розумієте, життя без його книжок – то пекло, а не життя.

Боронь боже щось комусь, бодай жартома, заборонити, – обов’язково знайдеться телепень, який вчинить навпаки. Перепитає – і все одно зробить протилежне. До більшої втіхи решти публіки – бо воно ж не зле і посміятись, як знайдеться хтось дурніший за тебе.

Ведучий, що вже годину поспіль гумовим м’ячем вистрибував сценою, напрочуд гарно маневрує такими штукенціями – бо щойно жарт пройшовся залом, як на сцену незграбною примарою прилетіла мережана жіноча кофтина. Фьююють,- вона зачепилась за стійку мікрофона і обвисла велетенською плащ-палаткою їдко баклажанного кольору. Професіонал-ведучий відреагував професійно:

- Мадам на балконі вже роздягаються? Не хочу вихвалятись, але я певно таки маю унікальний талант - дистанційно роздягаю людей, - він завалився на один бік, в сторону публіки, і, притуливши долоню до мікрофона, продовжив змовницьким шепотом. - Може то колись продам історію про мої суперздібності  знаному авторові детективів чи сценаристу, а сам житиму на Мальдівах.

І далі ще тихіше, ще підступніше виграючи масивними бровами:

- Сподіваюсь тільки, що мій персонаж не стане жертвою вбивства. 

У два кроки він опинився біля стійки мікрофона і легко підхопив фіолетову кофтину однією рукою, театрально перекинув її через плече і далі говорив, звертаючись не так до публіки, як до майбутнього автора:

- Перепрошую, але хіба такий симпатичний чоловік може бути жертвою якогось вбивці? Я переконаний, що ні. Мене влаштує як мінімум роль детектива із красивим акцентом. Ну на крайній випадок, я згоден стати прототипом ексцентричного маніяка. Тим більше, що про кілька вбивств на моєму рахунку я вам вже сьогодні розповів.

Його приземкувата, міцна статура, у римський фіолетовій тозі поверх чорного костюму з метеликом, пасувала б у галереї злочинців і харизматичних покидьків – Нерон, Пол Пот, Джастін Хамер і Ведучий.

- Отже, друзі, маємо шанс дізнатись, чи матиме ця історія продовження, адже сьогодні всі ми тут заради унікального письменника, -  Олекса Сідих, будь ласка, виходь до нас!

Софіти зробили кульбіт і схрестили промені за крок від куліс за яким чекав Олекса. Головний біль досі не давав спокою, ще й у горлянці палало як у пеклі. Втім, зчини він рейвах просто зараз – це затягнуло б вечір на зайві години, та й питань потім не оберешся. Ні, краще вже перетерпіти –  він стис щелепи у несамовитій посмішці, зробив крок у сліпуче коло світла - і за кілька секунд вже стискав гарячу долоню ведучого. Незграбно відпустив компліменти баклажановій тозі і стисло набрехав про роль у майбутній книзі. Тим часом публіка почала переводити фокус з екранів, що вбирали кожен крок гостя, - на нього самого. Ще хвилина і останні спалахи захлинулися тишею. Так, нарешті – вони його вгледіли.

Олекса призвичаївся до такої реакції. Його фото давно зявляються на книгах, часом їх навіть можна побачити в газетах, - але разючий контраст із ним справжнім приголомшує будь-яку аудиторію.

Він добре пам’ятав свою першу появу у подібній залі. Тоді ще недосвідченому хлопчині із багатою фантазією уявлялось, що ця тиша – німий захват і визнання його таланту. Згодом почало здаватись, що у такі моменти публіка тамує подих в очікуванні  – і він, Олекса, мусить зробить сальто назад, чи ластівкою пірнути у натовп чи зробити бодай щось вражаюче, аби люди нарешті видихнули. На щастя, цього не знадобилось – достатньо було звикнути до того, що в уявленні читачів він не може виглядати так, як виглядає. Втім, бути тим, ким є, мабуть, теж.



Оля Зінченко

Відредаговано: 31.08.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись